Чупрей далі зухвало сміявся, а у відповідь так голосно викрикував, що його, мабуть, було чути на вулиці:

– То твоє гицелівське ремесло з зашморгами, ти, ґаздо вільний – з ласки гицелів! Вже синапецькав досить каші золотої. А мо’, червінців із крові опришківської мав замало? То тепер поп’єш юшки з мандаторської гузиці.

Швед знову його перебив:

– Тобі опришком бути?! Тобі б на ярмарку викрикувати! У Кутах на торзі цибулю продавати. Але засидів уже своє місце. Пора тобі висіти.

– То тобі пора віднині гандель змінити. Ти вже шкірами побратимів нагандлювався, а тепер гайда! Дівками торгуй, власними доньками, най, як ялівок, женуть їх тут пушкарі на видовисько. Я тобі плачу і частую за кожного.

Зійшлися на топорах, рубаючись у темноті. Але Шведу довелося відступити перед більшим і сильнішим Чупреєм. Обороняючись, він задкував до пушкарів. Почали летіти бардки з боку пушкарів. Одні мали їх при собі, інші старим звичаєм піднімали або ловили їх на льоту й кидали назад. Знову загриміли пістолети. Чупрей висунувся на самий перед, і його було надто добре помітно. Закидав пушкарів бардками, а ті, що летіли в нього, хапав та відкидав. Знову загриміли постріли згори, і Чупрей відстрілювався, цілячись у другий поверх. Тоді, невідомо чому, нагорі почувся розпачливий вереск. У декого вже з’явилася солодка надія, що мандатор убитий. Але кулі згори сипалися далі, і натомість упав Чупрей, залитий кров’ю.

Тоді, де лиш яка бардка була, усі полетіли в пушкарів. Лизун продерся між них і, махаючи довгим топором, у темряві гримав по голові одного за одним. Підбіг Клим, кульгаючи, і розмахнувся довгим запаленим сірником, аж вогонь засичав півколом біля його голови, палаюча лучниця влетіла в саму середину пушкарської гурби так, що ті розсипалися на всі боки.

Тільки ватажко Дмитро ніби й не думав про бій. Запалив сіркову лучницю, схилився над пораненим побратимом. Розстебнув йому сорочку й оглядав рану. Стоячи так, схилившись при світлі у білій ґуґлі, він був доброю мішенню для ворогів. Але його це турбувало. Може, гнів і спалахнув вогнем на тому ясному обличчі. Але йому важливіше було рятувати побратима, одного з наймиліших, ніж мститися посіпакам. Він роздер власну сорочку і туго перев’язав рану. Довго замовляв, щось шептав Чупреєві на вухо. На постріли не зважав, навіть не глянув. Мабуть, керував тією кулею по жилах, по крові, як керманич дарабою по водах, так, аби її витягнути з легенів, видобути наверх. Коли побачив, що Чупреєві ніби трохи легше, взяв його на руки, відніс до протилежного муру і повернувся до товариства.