Дмитро раптово зупинився посеред подвір’я. Стояв, широко розставивши ноги, крикнув гучно і весело:

– Та вже кидайте, хлопці, пістолети і кріси на землю! Відпускаю вас!

На подвір’ї запала тиша. Але мандатор, то знагла висуваючись із вікна, то знов пірнаючи у темінь, наче пес, що вискакує з буди, коли натягнений ланцюг затягає його назад, так само тонко заливався вереском, як дворовий цуцик на цепу. І пушкарське військо застрягло, мов дараба в загаті. Ні туди, ні сюди. Вже були б кинули зброю. Та раптом згори від мандаторії пролунало кілька пострілів, націлених просто у Дмитра. І хоча ті кулі опадали з білої волохатої ґуґлі на землю, дзенькаючи на камінні, наче бляшані ґудзики, жменька опришків усе ж ошаленіла.

– Стріляють, гицелі чортові, цілять у ватажка!

Постріли з пістолетів гримнули у вікна другого поверху. Задзвеніли розбиті скляні шиби і посипалися на голови пушкарів. Засвистіли барди у повітрі, а до того ж на пушкарів летіли горючі сіркові лучниці. Чупрей крикнув дико й завзято:

– Викосити те все! Дмитрику, дощенту витяти!

Хоча Чупрей мав щирі бажання, те слово було дуже нерозсудливим. Бо серед пушкарів бували різні люди. Були й такі, що вже навчилися найматися за гроші і поводилися, як нікчемні зрадники. Таких легко було налякати, прогнати самим криком. Були між ними й опришки з подвійною душею, всюди незадоволені, всюди скреготали зубами, служачи раз при опришках, раз при гайдуках. Ці також покинули б службу відразу, охоче б втекли, та ще й пограбували б містечко. Але були там і сини ґаздівських родів, які, хоч і зубожіли, з біди, часом від безвиході, їли мандаторський хліб. Хоча вони не мали охоти битися з Василюком, однак – оскільки були роду юнацького – не боялися воювати, аж ніяк не хотіли гинути від рук такої жменьки противників і зносити образи молодика. Був там отаман Дуня, родич опришка, був колишній ватажко, славний Швед, який на старість заради порятунку ґаздівства та сім’ї покинув свою братію, пристав на службу до мандаторії і став отаманом пушкарів. Він хоч і показував кутським посіпакам деякі ходи та криївки опришків, однак, як повідали, завжди влаштовував так, що його давні побратими могли втекти.

Тепер уже розлютилися пушкарі. На лайку відповідали лайкою, на барди – бардами. Старий Швед повимітав із кутів та з-під сходів тих, які там поховалися. І, вийшовши до Чупрея на кидок бардки, так огризався і сварився:

– Ти, пугачу, вішальнику! Будеш тут реготати завтра, ген, із самого вершечка, з шибениці! Що ти коли зробив, га? Гамаші страху тобі насипали! То ти лапідухів порізав, як поросят. Ото диво! Не стріляти в нього, хлопці! Відразу зашморгом ловіть, як собаку.