– Навіки Богу слава. Здорові, дужі, як бачиш. А як же ти, реб Йосеньку солоденький, побратиме любий?!

Йосель похитав головою, глянув мудро і почалапав далі. Пішов співати та славити Бога. Зате Гершко тішився гістьми, гостив їх. Найбільше радів Дмитрові Василюку, з яким не віднині побратимував. Коли почув, що вони вибираються аж до пана цісаря, зрозумів, що настав його час. Може, навіть підскакував би з радості, але був трохи заспаний, не надто здатний до підскакування. Тепер йому здавалося, що не даремно просидів стільки годин під крилами тієї святої птахи, що й про світ забув.

– Дмитре, ти будеш генерал. Принц Василюк, а я пан оберст, сам полковник Левгерц. Ми разом. Рука в руці з паном цісарем Йосифом.

Та хоч Гершко був, як сам казав, рука в руці з паном цісарем, це аж ніяк не означало, що аж звідти, з Ясеня тримав пана цісаря за руку. Бо через багато різних ближчих і дальших родичів, свояків та своячків ця гідна Гершкова рука була поєднана з рукою пана цісаря. Мусив їхати разом із послами до самого Відня. Натомість пан Осьвєнцімський повернувся в гори, не мав жодного бажання туди мандрувати, хоча Дмитро просив його ще раз.

Після прибуття послів до Відня отримав нарешті пан цісар повідомлення від своїх слуг, що з глухого краю, з безмежних гір, з бездонних пущ, про які досі ніхто не мав звісток, приїхало з дарами гірсько-руське посольство справжніх диких покутян, про яких, власне, писав у вчених книгах цісарський радник і професор пан Гаккет. Веде їх дикий вождь, Принц Вассилюг фон Голлови цу Буковинка, який у підданській покорі наміряється скласти шану цісареві та віддати під його владу той край, до цього часу розбійницький і бунтівний. Трохи інакше, докладніше й більш вагомо подав цю важливу вість Гершко своїм кревним, своякам, тим, що були рука в руці з тими, які тримали руки пана цісаря. Подав цісареві справу так, що то саме завдяки його, Гершка, намовам той грізний ватажок, могутній гірський дука, просто страшний, небезпечний, як ведмідь, – сам Василюк (!) хоче згоди з цісарем. Давав цісареві добрі поради і, посилаючись на Бога, вчені писання, рабинів та коментарі, доводив, що папір – то папір, хай і цісарський, а золото – то золото, хай і дике, опришківське. Всіляко ручався собою Гершко, що замість тих клопотів та витрат, які досі мав цісар, тепер уже Дмитро буде акуратно складати, як то кажуть, «політок», річний чинш, тільки дукатами і старими золотими талярами, а не ніякими там папірчиками. Отак правильно, щиро і мудро подав Гершко свою думку, а цісарські слуги, як завжди, почали шукати у книжках, тицяти ніс у папери і мапи, не зрозуміли інтересу, витлумачили панові цісареві по-своєму.