А Дмитро, як ми знаємо, дещо інше мав на думці. Згадував зі смутком, як оповідають про Довбуша, що сам король до нього приїжджав у гори, як той могутній старий Головач навіть на цісарське запрошення не хотів їхати до Відня. Але тепер настали інші часи. До того ж у цій Відні – треба сказати, ніби на сміх її назвали, – геть не було видно. Темні й вузькі вулички, аж дух чоловікові забивало. Високі муровані кам’яниці, мов у криміналі, заступали вид уже на кілька кроків. І весь час послам хотілося пити, бо не було води, лише тепла дощівка, мов варена, наляпана з хмар у бочки.

Власне, так переказав це Андрійко для пам’яті усіх часів:

– Тридцять чудових гірських і турецьких коней, а з них десять нав’ючених, тупотіло тими вуличками. Попереду їхав на Чорті сам Дмитро і ледве його втримував, бо Чорт, зі злості на ті тісні вулички, гриз залізо, порскав піною, крутився і надувався, ніби мав тріснути. А часом так по-ведмежому глухо рикав із глибини грудей, що перехожі лякалися. А на тих, що надто сміливо на нього дивилися, Чорт намірявся скочити по-своєму, щоб розтоптати копитами. На кінці походу повільно їхав на випасеному білому коні Гершко. Поважно й терпляче віз свій живіт, блаженно посміхався, задоволено дивився на похід, наче вів дорідний ботей із полонини та розмірковував, який з нього буде удій.

Цісарський двір був далеко за містом, на зеленій горі, серед квітучих садів. Принаймні стільки щастя мав пан цісар, що не мешкав у тих мурах. Коли гірське посольство прибуло до двору, Дмитро, Куділь, Бельмега і Шеребурєк у білих ґуґлях привертали увагу і озброєнням, і пишністю строїв. Навколо крутилися дворяни з побіленими головами, занадто запашні, намащені якимось зіллям, вбрані у панчохи, як молоді жидівочки на свята. Усі як один поголені, важко впізнати, що то не баба чи – боронь Боже!  – не кастрований. А тим навпаки – надто сильними й дужими, надто великими здалися ці гірські дикі мужі.

Один із цісарських слуг, немолодий засушений панок у мундирі з ґудзиками, як дзеркальця, стоячи у товаристві тонконогих паничиків, показав на Куділя і, шкірячи зуби в посмішці, сказав:

– Це гарний молодець. Такий мусить мати щастя у жінок.

А потім, по-лютеранськи калічачи мову, запитав Куділя:

– Скільки жон маєте в хатці?

Куділь подумки перелічив: неня, чотири сестри, дві служниці.

– Сім жінок, – відповів прямо.

З переможним усміхом старий панок сказав молодим товаришам:

– Бачите, правду пишуть книжки: по сім жінок мають! Сім дружин! Страшний народ!

Далі посли стали виймати з гарних, зав’язаних золоченими поворозками бесагів дари для цісаря. Варто їх було бачити. Були там дари троякі: численні шкури диких звірів (шкури ведмежі, рисячі, кунячі, лисячі, горностаєві і хто знає, які ще), були барди, порохівниці та рушниці, понад усяке диво красно виписані й викладені. Ще там були мішки, повні старих турецьких талярів і великих золотих дукатів. Нарешті були дари зі скельних, заклятих комор, до яких один лиш Дмитро знав доступ: церковні угорські свічники, викладені діамантами, турецькі мечі та кинджали, що аж мінилися від дорогоцінного каміння. Були й ті знамениті чарівні Довбушеві голубки. І все це не за велику ціну – за стару свободу. Зібралися навколо безвусі панчішники, цісарські дворяни. Кожен чимось іншим захоплювався.