Цісар своїм звичаєм довго спав і відпочивав. Не могли його дочекатися. Нарешті зчинився якийсь рух у цілому дворі. Було зрозуміло, що наближається цісарський дідич. Врешті-решт дали знати, що пан цісар хоче бачити гірське посольство. Посли проминули покій із жовнірами та військовою старшиною, закутою у золоті бляхи. Увійшли до цісарської світлиці.

Раптом підземний гуркіт струсонув підлогу. Вторуючи йому, звідкись із-під землі зарикали леви, заревіли ведмеді, завили вовки, заіржали коні, верескнули соколи, запіяли цісарські когути. З глибини, з-під підлоги, в густому димі, у блискотах, із-за диму помаленьку й тихо піднімалося вгору золоте крісло. Дим поволі розсіявся, і ось перед послами на золотому троні сидів, пахкаючи золотою люлькою з кривавим каменем, сам цісар.

Він простягнув перед собою правицю, довго так її тримав, ніби посилав благословення з височини трону. Лівою рукою спирався на велетенський меч. До трону вели дві високі сходини. Над цісарською головою був дах із золотих сукняних риз, а під ногами золотисті сяючі ліжники. На стінах були виткані різні дракони й потвори. Комусь боязкому добре б нагнало страху, коли б їх побачив. Ззаду з-за цісаря виглядав молодий паничик, цісарський син, переляканий хлопчина з личком панянки, немов паперовим, з блідими блакитними очима. Послам відразу стало жаль того бідолашного. Цісар далі пахкав файкою з кривавим каменем. Дід як дід, але вусатий, дивився відкрито, видно, що з вояцького роду. Зі втіхою та доброзичливістю поглядав на послів, гірських вояків. На хвильку пожвавився:

– Не знав, що ви такі горді, пишні та яскраві. А котрий із вас той князь головський?

Хтось із тих білопанчішних панків показав на Дмитра. Цісар дивився на нього, милувався Дмитром, милувався кучерями та юнацькою сонячною молодістю. Дмитро тішився цісарем, бо хоч то й дід, і пан, але якби одного з ним роду.

Швидко зміркував, що точиться пуста розмова, таке от просторікування, як між бабами, які хитрують і крутять, коли не знають, із чого почати. Підійшов ближче до сходів і, замітаючи перами капелюха сяючу підлогу, схилився, після чого знову випростався і сказав, дивлячись прямо в очі старому вусатому панові:

– Пане цісарю гідний! Ґаздо дужий, побратиме любий. Ватажку хитроокий, починачу глибокоукий! Ми є вільний народ християнський із зеленої Верховини, сонечкове насіння.

З тобою присягнути хочемо побратимство вічне. Заклясти його на присягу страшну, громову. Але не хочемо бути підданими. Не хочемо посіпак і гицелів мати над собою. Забери їх собі до своєї комори, чи до спіжарні, чи кинь до лиха кудись, або хай інші їх покуштують.