Коли Дмитро промовляв до цісаря, панчішники іноді щось шепотіли до панських вух. Цісар слухав, дивлячись на юнаків добрим, ласкавим оком, і кивав сивою головою.

Потім співали цісареві. Співали стару пісню про мудрого царя Соломона, співали нову, славнозвісну Дмитрову пісню про свободу. Танцювали святковий танець із топорами. Танцювали посли старі, сиві й кудлаті, танцювали й молоді, кучеряві. При цьому співали прадавні пісні, коляди. Дмитро сам стояв посередині, вимахував топором і так починав спів:

А юнаки йому відповідали так гучно, аж дрижала стеля у цісарському дворі:

Вирували довкола Дмитра з топорами, підносили й перекидали бартки під час танцю, підбігали до цісаря, виблискуючи піднятими бартками, аж панчішники мимовільно наближалися до свого пана, наче хотіли його захистити від гострих барток. Тим часом цісар утішався, зацікавлено придивлявся, дивувався з того танцю, ніби бачив весільні герці гірських орлів, дивувався, як то ані разу жоден не впустив важкої бартки, як то жоден з них іншого не скалічив і навіть не зачепив.

Віддали честь цісареві. Закінчилися співи й танці.

Тоді вийшов якийсь дуже старий панчішник із панською, кислою, надутою міною та, вдаривши три рази тонким топориськом, довгим, як трембіта, і крякаючи, мов качка, щось наказав. Це означало, що сам пан цісар буде промовляти. Всі стихли. Цісарський ґазда глибоко затягнувся своєю золотою люлькою, аж той кривавий камінь, що був спереду, блиснув і заіскрився кров’ю, як око дракона.

Каже, крутячи вуса, пан цісар, повільно, з посмішкою і ґречно:

– Навіщо мені твої скарби зі скельних заклятих комор, князю головський?

Маю і я комори різні та стодоли. І ті штаєрамти, млини мольфарські (для драчки). Вони не сіють, а збирають, не сиплють зерна, а мелють. Вимелють, що треба з християнина, витиснуть навіть із жида, впораються з панами, врешті й на попів знайдуть спосіб. Грубого змелють на тонко, а тонкого на порох. І кров би тягнули також, і мозок людський, якби був такий наказ. Що хтось заробить, що хтось має забагато, вже з нього витягують: для країни, для держави.

Щораз потужнішим голосом промовляв цісарський дідич:

– І що ж то мені за щастя? Прислухайся, як грають ті млинові цісарські камені. Оглухнеш!

Чи, може, хотів би їх зупинити? Посиплються твої кісточки, як пір’я!

Я сам ціле життя збираю цісарську силоньку, щоби їх хоч зрушити на інше місце…

Неволю маю забрати? А куди ж її подіну? Силуюся, весь час побиваюсь над тим, аби хоч на всіх однаково розкласти цей тягар.

А чи маю розігнати все те, щоби рід з родом, громада з громадою почали різатися і нищити один одного?