Далі Дмитрик казав так різко й голосно, аж панчішники пороззявляли роти:

– Не потерпимо їх ані тепер, ані потому, покинемо цілим родом той край, що Божий і наш із первовіку. Якщо нам має бути потоптана вільна людина, то хай краще чорти засиплють камінням усю зелену Верховину. Нехай на Ігреці сяде і розвалиться тілиськом плюгавим сам Пекун-Архиюда, хай із писка камені в долину випльовує.

Але ж ми добра хочемо, хочемо з тобою побратимства, цісарю! Уже на те присягу даю тобі і твоєму хлопчині. Якщо треба, будемо боронити і тебе, і хлопця твого від турка, чи від москаля, чи тепер від тих французів безбожних. Завжди з тобою підемо, але не хочемо голови голити на подобу панських спаршивілих псів. Не будемо сидіти по казармах і гофах кримінальних. Не хочемо гамаші натягати, що, видно, зняті з трупів, і так одягатися – кожен однаково, – що тебе рідна мати в гурті не впізнає.

Ненависне нам усіляке право, що накинуте на нас, як зашморг на пса, як скалуш на в’язня. І таке тільки право доглядати будемо, що з відвертої домовленості, з вільного шлюбу народжене – як ґаздівські діти.

А ти, ґаздо владний, встань! Напруж очі, звели собі подати скла мольфарські, кинь сонячний погляд. Поглянь зверху, із престолу, що діється у твоїх краях. Поглянь на міста, поглянь на села, що там наробили посіпаки. Як твоя цісарська старшина гнітить, марнує народ. Кажуть про твою державу, що тільки коріння в неї здорове, а стовбури спорохніли. Встань, візьми міцно цісарську барду!

Ми ж уже допомогли тобі, цісарю. Прогнали посіпак, тих щурів, що твоє і наше ґаздівство з’їдають, а хлопчикові твоєму обдертий світ залишать. Понищили ми їхні гадючі гнізда та нори, штаєрамти і мандаторії, аби вже не мали де триматися. Але з тобою хочемо єднання, хочемо побратимства. Про це одне тебе просимо, побратиме гоноровий, аби у нас залишилася стара свобода. Тоді навіть із панами будемо жити у згоді. Хай живуть собі на панський лад, а ми на свій. Хай іде до нас у гостину, хто хоче зі всього світу Божого. Будемо до нього щирі, будемо йому раді. Лиш би тільки не смів ховатися з неволею за Твою —за цісарську спину. Будь ґаздою і будь суддею, як сам Бог, і нам сусідом, як та велика Чорногора. А ми щороку будемо тобі привозити на конях золото, скарби з заклятих комор аж сюди, до цісарських дворів. Дотримаємо, чого сам забажаєш!

На все кладемо тверду присягу, клянемося тобі, присягаємося!

На ці Дмитрові слова враз підняли вгору всі посли мосяжні топори, які грізно блиснули, схрестили їх зі стуком над Дмитровою головою і так їх тримали для присяги.