Дмитрові стиснулося серце, що цісар стільки страждає, і завше потай від світу. Полюбив його з тієї миті. Врешті цісар, піднявши руку, мовив тихо, але сильно:

– А тепер послухай ще, князю-юначку, мене старого. Маю і я для тебе три даруночки. За мудрість твою, за відвагу твою, за те, що сам ти ґазда гоноровий, у честь цісаря віриш. Як тільки з ворогами покінчу, а цей мій хлопчина досягне вісімнадцяти років, або, якби так Бог дав, що раніше доведеться мені вмирати, пришлю тобі я сам три даруночки з неба для твоєї світлої голівоньки. Родом із неба – три загадки тобі пришлю. Світ загойдається, а може, і перевернеться, коли даси раду загадкам. Усі постанови, усі патенти підуть нанівець, розвіються за вітром. Малий буде великим, а великий малим або й ніяким. Бо як не впораєшся – га, га, га…

Чекай, мій юначку, на славні цісарські загадки.

Закінчив старий мудрець, цісарський починач, а потужний сміх грізною луною ще довго летів кімнатами, мов удари сокири в пущі.

Насамкінець пан цісар наказав найстаршому панчішникові принести золоту печатку. Рішуче, по-соломонівськи, підписав патент, ніби мечем рубнув. Сам поставив печатку цісарською рукою, потім замашисто підкрутив вуса. Сперся в задумі на меч. Паничі-писарчуки принесли золоту палицю, порожню всередині. Згорнули обережно патентові папери, вклали їх усередину і вручили ту палицю головському князеві.

На прощання панчішники пригостили їх золотим цісарським вином. Подали його у мерехтливих, як течія, келихах на золотих тацях. Кожен ковток пронизував нутро, як пломінь. А за мить усім зробилося в голові так ясно, ніби сонечко заграло взимку серед снігів у Чорногорі.

Тим часом пан цісар уже заглядав кудись далеко крізь вікно. Може, шукав поглядом коней і жеребчиків, що гасали там по царинках. Знов затягнувся файкою, криваве драконяче око у файці несамовито розжарилося. І вже позіхав. Видно, втомила його цісарська ласка. Мабуть, знову захотілося спати сердезі. Сонно посміхався до них згори, з трону, крізь чимраз густіші хмари диму. Дивився лагідно і ґречно, як звичайний гідний ґазда. Щораз менше було його видно. Так і зник їм з очей – чи вийшов, чи знову кудись провалився, ніхто не знав.

– Хто ж міг відразу виміряти всю ту панську мудрість і цісарську ласку? Свобода була, але й не було її. Золото у таємних заклятих коморах залишиться, але й штаєрамти для драчки теж, видко, залишаться. Рекрутації вже не буде, а допомоги на турка чи москаля цісар не приймає. Громової присяги не вимагає, а швидкі суди й чорні шибениці підданим обіцяє. Однак понад тим усім три цісарські даруночки світять, як зірниці, три страшні загадочки – чи, може, радісні.