Тільки тому було добре, тільки тому ясно в голові, хто з нагоди свята хильнув винця більше, ніж інші, піддав собі так, що тумани не стали йому на перешкоді. Заплющив очі, бачив, що потрібно, чув, що миле, розумів ясно.

Ось такі голоси було чути з клубочіння туманів.

Ніби з-під землі, з горла, втисненого у землю, виривався белькіт:

– Запам’ятайте назавжди! Напади забороняє цісар і пан Дмитро. Правильно! Бо хоче берегти своїх добродіїв-панів, аби такі-сякі вошиві обірванці, голодні, вкриті коростою замірки та безштаньки не поживилися біля них. Аби завеликої лихви не отримали за свої злидні.

З іншого кута скрипів, теж при землі, якийсь ніби жаб’ячий голос. Можна було присягнутися, що то щезник горбатий з пикою жаби, а не християнин.

– Тепер ясно, ясненько вам у голові, га? Тепер уже знаєте все! Цього не вільно, того не вільно. Не вільно і не вільно! Тільки цісар має руки вільні! Га? Має гайдуків, пушкарів, має катів. Гой, свободо, свободо, – так співав, скрегочучи, той потворний голос.

Щораз голосніше надривалися невидимі пики.

– Палицю блискучу має від панів. Сам губернатор… Берлом нас нагодує.

– Побратими, побратими – ге, ге, ге, – реготало щось. – Вдало це вигадали. Доконечно все для панщини.

– Певно, що так, не інакше, – строгий і злий голос буркотів, наче повеневий брудний потік, – нове слово прийде, таке, що каміння маємо двигати для цісаря, гостей цісарських вигодовувати. Чули-сте…

Ці голоси губилися в шепоті, у ворожому мугиканні та буркотливих порадах, які ставали дедалі голоснішими, наче ріка вночі збиралася розлитися. Радилися впівголоса (хоч дещо було добре чути) – заманити Дмитра в засідку, відрубати йому голову й відразу десь закопати, щоб ніхто не знав. І Куділя так само. Тоді буде безпечна і повна свобода. Лиш би хтось зголосився до цього добровільно! Тим часом проклинали і кляли, так паскудили роти, ніби плювали і харкали з того туману.

Котрийсь із кудлатих полонинських дідів, що вдосталь натанцювався на гробах, а винця потягнув понад міру, був такий добрий до світу, що ніжно обнімав одного за другим тих змовницьких заколотників і горлодерів. Просив їх, аби дали спокій, аби погодилися, піддалися цісареві. Сонно говорив:

– Браття! Не раз уже пияки світ врятували – і тепер також.

Тоді якийсь голос поважно й поволі сказав:

– Що та ваша свобода варта, небоже-князю? От подивися тут, послухай. То через тебе всі наші молодці подалися в опришки. А тепер на тебе самого підуть. Гай, гай! Нехай ідуть. Такого зухвальства від початку світу не було. Це свобода? Стара правда? Стара віра? Псяча віра, вовча віра й більш нічого. Людина більше непевна – а тому й до праці неохоча, – ніж за татарських, сироїдських часів. Уже за пушкарями оглядаємося – дай їм, Боже, здоров’я, – як за добродіями, за мандаторами – дай їм, Боже, неба, – як за ангелами. Хто коли щось таке бачив? Цісар, цісар – кажеш. Що цісар? Не має він, видно, сили, бідненький, нічого сам не може без пушкарів. Поклонитися треба буде мандаторам, в ручку по-подільськи поцілувати, бо саме бадилля з нас лишиться.