Ідучи дідової суботи на цвинтар, люди виринали з туманів, несучи повні бесаги їжі. Не було видно, звідки хто виринув, невідомо було, звідки приходив. Наче йшов не з Красноїллі і не з Ясенова, а з країни туманів. І за кілька кроків знову один одному зникав з очей, занурювався в туман. З туману долинали голоси. Розмови тих, що сиділи на могилах, пригощаючись і згадуючи померлих. У кожному колі над могилою видно було тільки своїх учасників святкування. А з сусідньої могили – тільки тіні в тумані.

Звідусіль тихо і сонно, як води, пливли молитви за померлих – наче розмови з ними, виривалися болісним, журливим словом крізь туман:

– Вітці солодкі, діди доброчинні, де ж мандруєте? Яким плаєчком сонцевим трудитеся? На якій полонинці запашній набуваєтеся, відпочиваєте? Мир з Вами святий – ласка Божа сонечка.

– Залишив мене на журбу люту. Туга тужна серце тисне! А тобі чи ж іще не гірше без мене, солоденький, десь там бездоріжжями, небесами тими самотієш. Господи помилуй!

– Хто сирота сиротіша, дитино? Ти сама там при Божих порогах, коло берегів небесних, чи я тут, верба осіння, обдерта, без плоду?

Після молитви, після почастунку, підкріпившись їжею та напоями, починачі, підохочені старці, плєсали коло гробів для душ тих батьків і дідів, що перебувають на тому світі. Плескали в долоні. Викрикували стару пісню:

Довговолосі, плечисті постаті танцюючих старців то на якусь мить з’являлися, то знову зникали в тумані. І тоді їхні голоси також віддалялися і тонули в шумі вод. Стихали так, ніби вже проривалися у світ, закритий для очей смертних, де їхні предки, батьки, побратими дивляться зверху приязно й жалібно на тих, хто їх згадує, благословляють тих, хто шанує старий звичай.

Та от блиснула серед туману в руках Дмитра золота палиця з патентом, раз і другий, тому й іншому в очі.

Відразу цілим цвинтарем пішов про неї шепіт: «Цісарська палиця – губернаторське берло в руках Василюка». Ніби блиск прорізав тумани. Чи зі смутку й жалю за дідами, чи зі святкової радості люди вже добряче підпили. Швидко підводилися з могил, але щось довго шукали золоту палицю. Натикалися один на одного, одна громадка на іншу. Загородили собі дорогу. Десь кружляли один за одним, але не наближалися, а віддалялися від палиці. А натовп дедалі більше набухав. Людське коло весь час колотилося й вирувало. Мало хто бачив палицю. Небагато бачили самого Дмитра. Ті, що були зовсім близько, захоплено розглядали палицю. Одні щиро, хоч несміливо, а інші стримано, сухо – може, хитро, – ніби хотіли впіймати на слові, питали: «Що ж це таке?» Дмитро не відповідав. У тумані пливли про це шепоти.