Довго не було ніякої відповіді. Тільки туман шепотів і бурчав, іноді булькотів, і знову була тиша тим глибша, чим нетерплячіша. Тоді з туману, наче посвіт, затріпотіла, замерехтіла флояра. Так би закрити очі і слухати, слухати її: вже ніби й сонечко світить і гріє.

Андрійко каже: флояра, Божа музика, не боїться свята, навіть задушного, ані посту, ані заборони на неї нема. Сам Бог, головний пастух, грав на ній, коли ходив по землі, по горах, з овечками, в тумані первовіку. А за ним, слід у слід, хитро і глупо, музикуючи й лукавлячи, плентався Арідник із козами та зі скрипкою. Грав на скрипці, поки не догрався.

Тож співала, солодко щебетала флояра, наче сам Господь Бог збирав і розгортав правічні тумани, щоб дати світові світло, кольори та форми. А Арідник знову завертав і згущував тумани. Це так Василюкова пісня підлітала й опадала.

Так усе погане зизооке вимела з туманів і наче розсіяла рахманно радість і мирну згоду.

Ніхто не озвався навіть покашлюванням. Поки з туману, мов зі скляної криниці, не випірнув, не задзвенів голос Василюка:

– Замість відповіді на мудре слово і замість відповіді на дурні слова послухайте старої правди. Замість того, щоб коритися гайдуцьким топорам, замість того, щоб їх славити, правді старій поклоніться.

На мідному тоці, на краю землі, у страшних туманах, де ніхто нікого не може побачити, прикутий міцними ланцюгами до стовпів, таких великих, як Шпиці, сидить сам Арідник, Архиюда, батько розбрату, цісар насильства, добродій неволі.

Туди не досягає світло, бо право там дане пітьмі, пісня туди не долетить, відіб’ється від туману, бо там є право, дане похмурості та злості. Діди благословенні вимели з пам’яті думку про те місце, Бог про нього забув. Якби згадав на мить, почало б туди плинути світло, і знову чорний князь зловживав би світлом. Арідник безугавно гризе зубами мідний тік та скелі. Весь час кров йому вертається рікою з морди. Уже би вичерпався, вийшла б із нього кров і вся сила, але слуги, чортенята і чортячі гайдуки постійно приносять йому нові сили.

Шастають світом, черпають кров людську, силу людську і носять у великих козячих бордюгах до свого цісаря. Там, де незгода, де насильство, де неволя, де ллється кров людська, де марнується життя, там черпають кров чортята й посіпаки. Наливають її до бордюгів, несуть своєму ватажкові. Так він набирає сили. Що більше людей на світі, що більше править ними гріш, що більше різні, насильства, неволі, то сильніший Архиюда. Усі ми старанно його вирощуємо. До часу тримає його у міцних кліщах Боже забуття. Але додає йому сили кров християнська, людська кров, яку хлепче.