– Люди кохані, цісарські піддані! Цурюкцурорднунг – вивертай, вивертай порядок! Ві будиті на дворі – я, я, на, зо гйофліх, брав – (якийсь вусатий писарчук підказував йому: будьте ґречні) – а ми, достойники будемо рюкзіхцфоль – заглядав до книжечки – тобто: зад-собі-повні (писарчук знову шепотів: ласкаві), – але достойник далі піднесено промовляв.
Що за розкіш, що за забава була дивитися на того посміховиська-комісара. Лиса голова була накрита білим хвостом з волосся, а очі так йому стрибали й бігали з людини на людину, наче вивірка з дерева на дерево. І ноги тряслися зиґзаґом, людям на втіху. Йому варто було платити за кожен крок, за кожне слово. Щонеділі влаштовувати б такі патенти, ніякий циганський ведмідь з ярмарку до нього не вмився. На потіху людям створений неборака, і баста!
Коли крайскомісар побачив усміхнені обличчя, набрався відваги, радістю наповнилося його серце, що так його мило вітають цісарські піддані. Промовляв дедалі сміливіше:
– Наша маєстата є ваша тата. І вас милує, ох! як милує. Як ви на дворі, тобто – як хречні. А як нехречні, ох, ве! То будуть шубениці, – показував руками на гори, закінчив плаксивим голосом: – Шубениці тут, шубениці там, шубениці навколо. І фурдиґі, багато фурдиґі…
Згадував також цісарського депутата Дмитра, вірного підданого. Гарно й душевно щебетав, лишень люди нічого з того не зрозуміли.
Підлітки відпровадили крайскомісара аж на Буковець, а діти його просили, аби сказав ще щось смішне. Крайскомісар був справді зворушений, що цісарські піддані такі лояльні.
Тим часом, коли все розсипалося, коли ніхто в горах ні за чим не стежив, туди поволі пробиралася ота політика.
Купців у гори не пускали. З гір нікого не випускали на доли і до міст. Весь бунтівний край і далі був відгороджений від світу, щоб звідси не виповзла якась бунтівна зараза, хоча про бунти тут уже забули. А тим часом у горах мали стежити за порядком не мандатори, а – о, диво – священики. Губернатор віддав попів під командування крайскомісарів, так що мусили їх слухатися, як рекрути капрала. Старі священики не були придатні і не навчені до політики. Зате молоді невпинно базікали про послух щодо закону, щодо урядів, щодо влади, щодо цісарської держави, наче вчені кози. Вже навіть молодих семінаристів муштрував сам губернатор, щоранку «візитирував» їм у семінарії черевики, штани та мундири. У школі їм так вбивали в голови ті балачки про владу, про державу, про «етатрезон», що, якби котрогось розбудити посеред ночі, то говорив би про те без пам’яті, як заведений. Так само в горах молоді отці зачитували з казальниці накази й патенти, аж церква стогнала. Не просто патенти, не просто зачитували, а як би на власний розум щось постійно пояснювали і говорили, говорили, говорили. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося з церквою, куди поділася Служба Божа, нічого радісного, нічого красного ані любого очам і вухам, як має бути у християнському домі Божому, сама крайскомісарська балаканина, балаканина. Іноді навіть відчувалося щось страшне у цьому попівському марнослів’ї. Бо в ті часи, наче зграя чорних гайворонів, із попівських горлянок вилітали слова того знаменитого патенту, про який потім довго розмірковували, яким не могли надивуватися гірські люди. Отак виразно сказав один, другий і третій молодий священик, кожен з них притомний чоловік, зовсім не п’яний, здоровий і молодий, аж ніяк не божевільний, і сказав не в невірній корчмі, а у християнській церкві: що «скасувалася» стара християнська правда, бо урядове право взагалі не визнає ні замирення за кров, ні християнського прощення. І не поможе ніщо – хоч би пробачив убивцю десять разів і це засвідчив. Мусить висіти – і баста. Бо так каже новий закон: на свою відповідальність не можна вбивати нікого, в жодному разі, ані розбійника, ані крадія корів, ані ґвалтівника, ані навіть зрадника й негідника без честі. Зате є указ, що мусиш віддати на шибеницю навіть рідного брата, якщо порушить цей закон. Для вбивання існує окрема карна інституція – пан кат. Йому одному нічого за це не є, ще й цісарська платня надходить. Отак повчали у християнських церквах молоді священики про новий закон.