Дмитрові змалів сільський світ. Він не хотів допускати відвертої суперечки, а впокоритися й усе це терпіти також не хотів. Наближалася зима, він уперше за багато років був у батьківській хаті. Роками тужив за цим. Але тепер було інакше, ніж роки тому, інакше, ніж очікував. Уже навіть не міг перейти через Білу Річку на Шкіндовукичеру, а з товаришів до нього навідувався лише Куділь. Батьківська хата була ясна й весела, оскільки молодий жидівський мандрівник вставив скляні шиби, але, коли Дмитро сидів у хаті без діла, смуток точив йому серце. Уже навіть Штефанко був не дуже радий з того всього, що чув від Дмитра.

– Як же ти то хочеш, синочку, яка ж то має бути цісарська свобода для всіх однакова, а без ґаздування? Будь-хто має бути рівний нам, і пустий зайда без роду? І постійно товариство, і віча, і війни, і багато галасу. А куди ж подінеться худоба та стара правда? Я цього не кажу, але хтось міг би подумати, що – борони Боже – ти засіваєш якусь нову моду!

– Ні, – сумно відповідав Дмитро, – дєдю, я хотів би, щоб було, як колись давно, як найдавніше, як сотні років тому. Але зайшло сонечко, не бачити нам більше вечірньої зорі…

Час від часу ходили з Куділем далеко на полювання, і було їм легше. Знову поверталися до хати. Йшли через голі буковинки без листя. Дмитро тихо заспівав:

Недовго сиділи в селі, кудись зникли. Чи на Льодову Бабу, чи на якусь зимарку, ніхто не знав.

* * *

Напередодні Михайла, коли сніг уже добре припорошив плаї, приїхали в гори коломийські комісари, оточені військом, драгунами та піхотою. Приїхали, щоб оголосити патент24. Заїхали до двору в Криворівні. Повиставляли варту біля ґражд, на вежах, при брамах і на ґанках. Весь час стояли на сторожі, цілі ночі не спали, сподіваючись нападу. Оголосили через гінців, аби в неділю зібралися люди звідусіль коло церкви, бо інакше… У неділю зігнали людей на подвір’я двору, казали їм стати коло фурдиґи, де тепер ростуть при дорозі старі верби, коло гарматок, що вишкірювалися там огидними мордами на хрещений люд. А тоді коломийський пан крайскомісар виліз на верх пивничної фурдиґи, аж йому очі вилізли з голови до неба. Тонким і тремтячим голосом зачитав цісарський патент. По-лютеранськи калічив людську мову. Коли зачитував патент, люди мало що розуміли, а коли почав тлумачити, не розуміли вже зовсім нічого.

Серед шляхти та гірських поляків досі збереглося досить багато легенд і перлів із тогочасних промовлянь крайскомісара й мандаторів. Можна було б написати книжку, доволі кумедну. За тими легендами, власне так промовляв коломийський крайскомісар: