Ось тому Дмитро чекав до дідової суботи.

З давніх-давен на осіннє дідове свято чимало людей ходять на могили, на прийняття, на почастунки. Охота є, часу мають досить. Неважко знайти слухачів. Дмитро був упевнений у собі, лиш би мати громаду перед собою, довкола себе.

Натомість дивні речі про той світанок розповів Андрійко:

– Осінній туман був такий глибокий, – оповідав він, – що в ньому втопилися і патент, і цісарське побратимство, і сама свобода, і всілякі ґаздівські наради.

Туман, – так каже Андрійко, – взагалі не для людей із цього світу, для порядків цього світу. Туман придатний хіба для того, щоб бути за панібрата з дідами з того світу, розговоритися з померлими, але не для наради, не для віча живих людей, товариства. Від туманів відбивається сонячне світло, всілякі чари, навіть найлеткіші, топляться у них, розлазяться, як сіль у воді. Найбільший чарівник, що градові хмари у безвісті виганяє, що громи з погордою вимітає, не розірве туману. – Так казав Андрійко про тумани.

Пізньою осінню, навіть коли на схилах і ґрунях погода ще ясна, веселкова, на Красноїллі, над Черемошем, над Річкою і над потоками частенько від раннього ранку родяться тумани, в’ються, стеляться над водою, кубляться, гуртуються і змикаються. Поглинають спочатку дороги та побережні стежки. Ще крізь поволоку, що дедалі густішає, в долину просівається блакитне світло, ще крізь відхилені заслони й фіранки туману, на ясних повітряних вулицях між стінами туманів видніються високі лісисті схили. Смеречини, буковинки, ліщини, явори яскравіють на сонці пишними чубами, вінками та розквітлими букетами. Видно, як десь високо на пасовищах кишать у прозорому світлі стада овець і корів, як далеко на плаях повзають, мов червоні, білі й темні плямки, маленькі, ледь помітні людські постаті. Тумани чаяться, скрадаються, набираються сили. Простягають могутні м’які лапи. Раптово туман рушає велетенськими кроками. Розганяється вгору. У польоті розкриває крила. Розмахує торочками крил. Поглинає не лише ту невиразну малечу, вкриває і затоплює яскраві лісові галявини. Огортає верхи. До нагрітих, сухих, ясних місцин несе вологу, холод і темінь. Зовсім високо ще гордо пишаються на блакиті чубаті штандарти буків. Врешті туман забере все. Сховані в туманах води глухо булькочуть, шумлять невідомо звідки. Коли хтось чужий прийде в долину, не може повірити, що тут є щось іще, крім хмар.

Дбайлива нянька-туман обгортає людину до сну пеленами. Залишає її саму з собою. Безпечно їй, тихо. «Не будіть її», – шепоче туман. «Не будіть мене», – мов крізь сон, квилить сама душа, втомлена, неохоча до світу. Сонна туга веде її до справ таємничих, до таких, що стають реальнішими, ніж цей видимий-невидимий світ.