На цього промовця вилилася вся повінь злості, прихованої в імлі. Вдарили верески з туману, пекельна капела. Стрибали, переверталися верески, розбризкувалися, мов болото від коліс воза. Важко було щось із того зрозуміти.

– Ти, грубий кнуре, ти, вошивий баране! Гавкаєш на Дмитра, а сам кабан дуківський. Радій, кричи «віват» із пушкарями. А тим Василюковим опришкам, що їх десь понищив чи закопав славний пан ватажко, співай вічну пам’ять. Танцюй за їхні душі! Дідова субота! Затанцюємо ми й вам. Ой, гуки! Ми гуки!

З вереском, із захриплими співами переплелися тріскучі удари барток одна об одну та інакші глухі удари, що вражали людські тіла. Постріли пістолів, крики розпачу й жаху, благання: рятуйте, рятуй, Василюку! Стогони, хрипи, потім плач і голосіння жінок. Поки Дмитро продерся через натовп і підбіг, уже не було ані тих, що билися, ані тіл побитих і порубаних. Здалека ще щось стогнало, може, вмираючий, якого забирали найближчі, а з іншого боку щось реготало, може, його вбивці. Хтось прийшов власними ногами на дідову суботу, а вже до хати не повернувся, полетів звідти душею просто до святих дідів. А тумани огорнули, затаїли все, немов це осіння казка, а не кривава правда.

Усе закінчилося.

Ще якийсь голос переконливо додав, може, старий Шкінда:

– Слухайте, люди, подалі від того всього, від патентів, від віч, від усіх нових мод, цісарських чи панських! Кожен за себе! Свобода? То у нас так: що ґрунь, то інший закон, свій закон, своє право. І з цим розійдіться з Богом.

Та не розходилися. Мовчали тумани, ніби не було там живих.

І тут обізвався повний, глибокий голос, сильний, як дзвін:

– Це говорить Філько, старий Філько Желєнський з Красноїллі. Хто має щось проти мене?

Тумани мовчали.

– Якщо так, – казав далі сильний голос, – то я вам скажу. Те, що тут навколо крутиться, винюхує і ховається, то не чесне товариство, ґаздівське чи юнацьке. Це спаршивілі щурі, що плавають у гноївці, гризуться у присмерках та скавулять, даруючи один одному заразу, а потім ховаються до нір. Задушну дідову суботу так святкуєте? Хіба свято щурів святкуєте. Аби Бог вас за то побив громами, аби вас голодом розуму навчив, а панщиною – як цінувати свободу!

Тумани зітхали.

– Тепер до тебе ще говорю, Дмитре Василюків, цісарський депутате. Розумію, що цісар християнський, наш побратим, хоче, щоб було добре, якнайкраще. А кого ж має послати сюди, він, старець над могилою, кому дав свою палицю? Тебе послав, знаю це, благословив тебе геройською рукою. А ти чому терпиш розбишацьку сваволю? Чому не збереш своєї вірної жменьки? На що чекаєш? Чи злякався тепер чогось? Доведеш цим до голоду, до зарази, врешті до неволі. Така-то буде твоя свобода, Дмитрова – Василюкова.