Послухайте мене, що бачив.

Уночі на Поклонну середу розбудила мене моя стара рушничка-співачка. Задрижала раптово над вухом, заплакала, мов дитина, замугикала сумну пісеньку, дуже жалібну. Що ж то за співанка? Не міг я відразу відгадати. Встав стривожений, вийшов у сіни. З батьківської кімнати почув тихий стогін. Увійшов до кімнати. Коли запалив світло, прокинувся тато, але якось ніби не пізнавав мене. Втупився у сволок. Скорчений, задивлений догори, показував мені щось там високо.

Коли опритомнів, розказав мені про своє видіння. З чорного туману – оповідав – із глибокої давнини роєм летіли схудлі до костей, голі полчища, висохлі кістяки, жовтошкірі, сухоребрі. Втікали від залізного сипа зі сталевими кігтями. Кивали до нас, показували на гори, сіяли золоте зерно. Безперестанку пронизливо пищали, а сип із грізним шумом гнався за ними. То голодні натовпи, гнані бідою, – то маси тих людей, що тут колись мерли з голоду і ще тепер десь мучаться.

Тому й співала мені рушниця. Зрозумів, що була то співанка про голод. Швидко зібрався, покликав Куділя. Пішли ми разом на доли, щоби збіжжя сюди принести перед Великоднем.

Коли ми сходили з Коробки, вниз до Рибниці, чути було звідкись із ґруня наче далекі жіночі співи. «Хто ж то співає в такий час?» – питаємося один одного. Йдемо туди. Чути голоси жіночі й дитячі. Як ми дійшли до пагорба, то зрозуміли, що це плач, а не співи. У шалаші сиділа молода жінка, вродлива і гарно вбрана, коло неї лежало п’ятеро дітей. Утікали так у світ від голоду, але забракло їм сил іти далі. Залишилися тут, плакали, заводили, благали хліба. Ми її нагодували і звели вниз до села. І знову далі, вже на роздоріжжі, там, де йдеться плаєм упоперек лісами з Соколівки на Пістинь, побачили шалаш при плаї. Навколо шалаша хтось поскладав маленькі хліби-кукуци, як за померлі душі. Заглянули досередини: лежали там кілька дітей і дві жінки, всі мертві, холодні, затвердлі. Навіть поховати їх не можна було. Земля замерзла, груда задубіла, як камінь. Ніде людей не видно. Коло хат ніхто не порається, все німе. Заглянути до хати – страх бере. Заглянули ми якось до одної з хат, що стояла близько стежки. З величезної дерев’яної миски троє дітей хлептали, як пси, якусь жовту рідину. Зайшли ми до хати. Сказали діти, що батьки пішли шукати хліба до родини на волоський берег, а їм залишили жур, зварений з решток муки і яворової кори. Під Коломиєю космацькі підлітки й дітиська, брудні й розкудлані, роєм до нас летіли, простягаючи руки. Кинулися на нас, наче зграя вовченят. Без перерви верещали: дайте хліба, дайте хліба!