У цьому краї, до якого ніхто не приходив, якого ніхто не покидав, важко було дізнатися, що діється хоча б кількома милями далі.

Поки якась вість доходила, хай лише з Косова чи Пістиня, вже мінялася, мов кучерява хмара, принесена вітром. То чорніла, набиралася небезпеки, то зоріла з глибини небес, як світле видиво, і відразу зникала. Тут Дмитро був обгороджений лісами, туманами і кордонами військ, а цісар там, у Відні, вартами та урядами.

Та вже невдовзі, коли вибухнула весна, цілим галицьким краєм пройшли дивні луни. Пливли важкі грозові хмари – вісті про загадки. Гуділи здалека, несли у своєму лоні блискавки та громи, страшні для урядів і для панів, а любі поневоленим людям, радісні для в’язнів:

«Шимбали йдуть. Три загадочки, три посланочки цісарські вже близько. Пан цісар уже впорався з ворогами, вже звільнився від безбожних французів. Уже Господь Бог зглянувся на нього ласкавим оком. Зі вдячності, як належить цісарському ґазді, цісар прийняв посланниць із неба. От-от мав дати їм доступ до християнських народів. Був уже старий. Старість над ним тяжіла, а смерть крутилася коло нього, як запопадний вартовий: лиш трохи віддалиться, вже знову вертається. Йому вже було досить життя, думав лише про інших. Розмірковував – як радив йому побратим, – як би вилікувати велику хворість, яка підточує державу. Підрубати, відрубати трухляві стовбури, а коріння підгодувати, щоб вони пустили свіжі пагони. То такий був чарівник могутній і сміливий. Йому вже ледь залишалося того життя, а брався до того, щоби стрясти світом, хоча бачив, що не доживе до цього. Мусив зробити своє. Хай буде, що буде! Розбудив загадки, дав їм захист, показав їм шлях, благословив їх по-цісарськи і випхав у далекі гори. Немов підклав гніт під усю державу! Сам іще дужче захворів. Ідуть загадки, наближаються. Коли молодий цісарський побратим розгадає їхні слова, коли опадуть маски і забрала з облич благословенних дівиць, задрижить земля, потріскають в’язничні мури, зруйнуються підвалини казарм і урядів».

Довгим розкотистим громом ішли такі вісті. Тепер стало зрозуміло, для чого губернатори і мандатори запустили маріонетки неволі, чому хотіли впіймати голодний народ на бараболю та неволю. І прикрили свій неспокій і страх, свої лихі думки, погані вчинки начебто спокійними мінами. Мабуть, загатили шлях цісарським загадкам, заманили тих цісарських голубок і запакували їх під папери. Може, у душній паперовій постелі, у великих скринях, замкнені залізними колодками, спали небесні посланниці, перед якими сам цісар голову схиляє? Може, дрімали під паперами? Мабуть, задихалися, бо час від часу стогнали, розносився їхній стогін цілим краєм. Ночами лунало це понад рікою, плакало в лісах та на вітрах, немов малі діти заводилися плачем і риданням. Постогнувало і по найдальших полонинах, на найвеселішій полонині ставало сумно. І ніхто не міг побачити, який вигляд мають ті загадки.