А може, там, у чудесній Відні, старий пан цісар, отямившись від гарячки, не міг зрозуміти, чому не відповідають йому побратими?..

Отак багато знали, щедро оповідали, лиш про самі загадки ніхто не міг нічого певного розповісти.

Тільки батько Дмитра, старий Штефанко, перший отримав таку-сяку вість про загадки. Таке йому наснилося.

Ішли три дівчини, вбрані в ризи, як на святих образах, ішли сміливо й гордо. Спочатку гостинцями, цісарськими дорогами, а коли зайшли на гірські плаї, то почали танцювати На лицях мали забрала; одна залізне, друга срібне, а третя золоте забрало. Лиш їхні очі – сміливо-ясні – однаково світилися з-під лицарських забрал. За паннами хлинули юрми люду, громади народів, як хвої, як листя. Заповнили всі гірські долини. Шуміли-грали ці юрми, наче головські буковинки. І забрели загадочки аж під Кременицю. Стали перед Дмитром, поважні, але вільні.

Каже панна-загадочка, та, яка має залізне забрало, твердим сильним голосом, аж пішло горами:

— Шимбале-шимбале! Коли ляжуть троє, котрі троє будуть пильнувати?

Відійшла вбік.

Каже панна-загадочка зі срібним забралом голосом ясним, веселим, аж джерела в ньому вигравають:

— Шимбале-шимбале! А що то за птах, досі літав лиш до землі, відтепер не рушиться з гордого гнізда?

Відходить убік. Приходить третя панна-загадочка в золотому забралі. Солодким голосом виспівує:

— Шимбале-шимбале! Який дощ перейде, який вітер перевіє, яке сонечко вже ніколи не зайде?