Штефанко запитав стурбовано:

– Чому ж не приходять, синку, загадочки до тебе сюди на полонину, аж під Кременицю? Чи блудять десь лісами, чи дорогою змучені, хворіють, чи хтось їм не дає дороги?

Дмитро не відповідав. Сильний вітер шарпав дерева, обдирав листя, відносив їх далеко, стогнали полонини.

– Цісарський знак, – сказав Дмитро, – наближається наша мить. Можемо збиратися. Киньмо Довбушевий клич.

Вони покинули сінну хату, зігнали вниз коней. Зійшли до батьківської оселі.

* * *

Пізня весна вибухнула, вистрілила буйно. Довго її тримали в зимовій фурдизі, – і ось вона вирвалася, спочатку сіра, обірвана, полатана. А вже за кілька днів крокувала кудлата, яскрава, у всій пишності.

Саме тоді немолодий удівець, французький емігрант, поріднений із нашим краєм через свою дружину, пан Шарль Франсуа Йозеф де Д. і т.д. і т.д., учена людина, доктор медицини, хірургії та ботаніки, вирушив із Косова в гори. Приїхавши з Відня ранньою весною, стримуваний заметілями, холодом та снігом, він чекав у містечку Косові, крутився, як кіт над водою. Врешті зміг вибратися в гори. Дитину, з якою переважно не розлучався, залишив у Косові, а сам вирушив у товаристві худолицього асистента-віденця.

Завжди гладенько поголений, із білим жабо, в білесенькій перуці, у білих штанах та голубій куртці виглядав по-панськи, вишукано. На лиці доктора постійно трималася добра чи ввічлива усмішка, а очі дивилися ясно, бистро, проникливо. Іноді спалахували жаром. Руки звисали безвладно, ніби бездіяльно, аж раптом міцно стискалися. Пан доктор приїхав із Відня, маючи при собі загадкові, надзвичайно таємні папери та строгі вказівки самого Двору, документи, що викликали страх у губернії, в крайсамтах – падання ниць, а в мандаторіях – дрож у колінах. Говорив мало, мало користався перекладачем, а дивився багато, не слухав, що говорили, а щось постійно занотовував. Мурашки пробігали по урядових спинах, карбувалися рани в серцях лояльних урядників від кожного поскрипування олівця пана доктора. У пачках і скринях він віз великий гербарій, з кишені виймав окуляри, нікому невідомі інструменти та різні печатки. У нотатниках – це підглянули – записував незрозумілі знаки, мабуть, таємні, для того, щоб ніхто не прочитав. Ні на хвильку не розлучався з невеликою скринькою, опечатаною і закритою на замки. Сам її всюди носив. Уряди давали йому, що хотів, давали також те, чого не бажав: охорону для мандрівок та переїзду через небезпечні гори (насправді – шпигунів і спостерігачів із губернії). Коли він вирушив із Косова, горами прогриміла вість, що їде чужоземний цісарський граф, просто з Відня.