Пущами буяла весна. По грунях і хребтах вирізнялися пишною, яскравою зеленню явори. На схилах славили сонечко буковинки, світилися тисячами дзеркалець – у кожному листочку відбивалося обличчя сонечка. Зі смерек вискакували палаючі свічники – червоні шишки, цілі процесії полум’яних лісових свічників хиталися на весняному вітрі, кланялися вогненному Панові, ґазді Верховини – Сонечкові. Несли легенький запах, який, напевно, міг би принести полегшення вмираючому, а може, на прощання з життям, і гострий жаль, який ріже серце, що світ такий гарний і божий, а людина така зарита у кротячу нору своєї долі. Долами навколо царинок ліщини обліпилися нудотно-солодким соком. Там ґаздували бджоли, гуділи в ліщинах. Кущі лісової малини проривалися соковитими листками із засохлих, мов солома, патиків. Оновлялися, набирали живого блиску листя ожини, які покірно пережили зиму при землі під снігом. Серед трав рожевіли шафрани, а на перевалах виглядали з-під решток снігу гірські мирти. А в буковинках на північних схилах – безмежні розливи полчищ білих і фіолетових весняних зозулинців. Черпаючи життя і росяну свіжість із вологої, ще холодної підстилки сухого букового листя, вони невинно блищали, створені лише для весняного буття, лякалися кожного, хоч трохи пекучішого, промінчика. Це життя таке єдине, таке коротке, а яке ж повне краси: тиждень тому – забагато снігу, тиждень по тому – забагато тепла.

Огортали прибульця духмяними хмарами, нагадуючи йому про далеку квітучу батьківщину, про солодкий Прованс. Справді, цей дикий і поганський край у своїй красі вартий того, щоб рівнятися з оспіваним християнським Провансом.

Ластівки кружляли навколо хат і колиб. Яструби шукали воронячих гнізд, ворони відганяли кожного розбійника-яструба, який одним помахом крил злітав понад крикливе збіговисько ворон. Чорні лелеки долітали до краю пущі й завертали назад до багнистих луків. Полонини розспівалися, немов флейтами. Безперервно кували зозулі… Їхнє вигравання наближало до слухача неміряні гірські простори. І доводило, що вони не є порожніми. Там, на одній високій луці, озветься зозуля, а інша відразу відповість їй із глибокого яру. І десь дуже далеко, за буковинкою, ще одна виспівує, як луна. А потім одночасно виспівують три або чотири. Слух і думка літає за ними. Повсюди спів і любов.

Дуже жаль було докторові, що не було з ним його п’ятилітнього сина-одинака, якому він усе показував, усе пояснював і завжди розповідав про любий серцю Прованс.

Коли мандрівник заїхав у яворову пущу, його погляд захопили гігантські старі колони вікових яворів. Стовбур біля стовбура, вони йшли колонадою серед трав. Величний костел, чогось подібного він не бачив навіть на своїй батьківщині. У цьому костелі – райські бесіди, щебетання та співи птахів. Здивовані пташки перегукувалися, зліталося їх щораз більше, аби придивитися до нього. На скелях легенько потріскували берези, із них стікав сік – весняні солодощі. Якби наточити цього соку й випити, весна у людських жилах зашуміла б сильніше, ніж вино. Радість правічного райського лісу з усіх боків огортала мандрівника.