Натомість тихими й сумними були людські оселі. Як би далеко не кинув поглядом понад ці освітлені сонцем пущі та верхи, хоч би й занурився в них конем, усюди нишпорячи, продираючись стежками крізь хащі та яри, повні вологи, крізь темні хащі, позеленілі схили й урвища, повні зелених ожин, – не знайшов би нічого, що могло б нагодувати й підкріпити зголоднілу людину.

Тут жив рід гірських мисливців, але вже роками почав уживати зерно. Небагато жило з пущі.

Провідники розповідали панові доктору:

– Якби не було тугого року, ми мали б інше видовище. Ігровища, високі луки між селами і заростями були б сповнені весняними хихотіннями та сміхами. Миготіли б усюди білі сорочки, червоні запаски й штани. Дівчата і хлопці сходяться там і святкують весну. Але ніколи жоден хлопець не візьме дівчини, яка його не хоче. Довго разом співають, вуркочуть, щебечуть і пестяться, як птахи, поки зблизяться одне з одним.

Однак цього року весняна радість завмерла, шлюби поснули.

Але не так жили лісові хижаки, найдужчі тутешні мисливці. До них не дійшов голодний рік. Коли пан доктор медицини, хірургії та ботаніки заїхав у пущі Буковця, почув сильні удари по стовбурах, неначе клепання. Провідники пояснювали, що це ведмедиця готується до весняних ігрищ, стає на задні лапи, могутньо валить по дереві й карбує стовбур, щоб ведмеді-самці мірялися з нею по цьому дереві своїм ростом.

Трохи пізніше пан доктор на власні очі побачив не менш цікаве диво. Плай був загороджений засіками. Коли наблизилися, зненацька, невідомо звідки, з’явилися яскраві постаті, озброєні понад міру. То лісові люди, які стояли там на сторожі, не пускали нікого з долів до своєї дикої країни. Провідники вже раніше попередили пана доктора й запевнили його, що для нього, як прибулого з цісарської столиці, не буде ніяких перешкод. Зазвучали радісні вигуки та постріли. З гущавини вийшла ясенівська варта, радісно махаючи капелюхами.

– Хай живе граф, цісарський посланець!

Лісові люди зовсім не виглядали дикунами, радісно й сердечно подавали руки панові докторові, придивлялися до нього з очевидною втіхою.

І пан доктор дивився зі щирим зацікавленням. Постійно записував у нотатник: «Яскравий народ, подібний хіба що на якихось сарацинів». Лісові люди відвалили запори, провели людей і коней ледь помітними крутими стежками серед гущавини. І вже здалека було чути, як хтось потім поправляє засіку, валить дерева…

Пан доктор перетнув кордони дикої цікавої країни.

Скажемо відразу сумну правду, що доктор уже ніколи не повернувся з цієї країни. Що вже ніколи нічого не розповідав своєму малому одинакові ні про цю країну, ні про любий серцю Прованс. Той одинак, а пізніше і його нащадки, назавжди залишилися у Косові. Ті нащадки, ймовірно, забули про любий серцю Прованс і навіть не були проінформовані про плани та цілі подорожі доктора в дикі гори.