Для чого ж було юнацтво, для чого були ми? Аби зібрати товариство, аби розширити товариство на цілий світ гірських людей, аби звідси рознести свободу далі. Нині вже цього юнаки не зроблять, не зможуть зробити. Лиш один раз відкрилося нам щастя, як один раз народжується людина. І один раз з’явився великий чарівник, старий цісар, що мав відкрити світові нашу свободу, те рідкісне і важне зілля, як переказував граф, цісарський посланець. Тільки раз загадки, наче святе письмо, вказали нам дорогу. Стара свобода потонула, новий чарівник не з’явиться. А чого вартий цей світ без свободи? Ми діти Верховини, ми тільки вояками свободи можемо бути. Будуть шуміти ці буковинки, або їх вирубають, розквітатимуть роди ґаздівські, або їх втопчуть у землю. Але вже не наш, не юнацький стан.

Свобода тут буде завжди, так гадаєте? Але хіба кожен для себе, для себе кожен ґаздонька, для себе і зрадник. Що пагорбок, то інша установа, інше право. Ось тому-то мандаторський порядок усюди візьме гору… Кінець опришкам!

Тому, братчики пишні, розв’язую ваші руки від громової присяги. Нехай і Він розв’яже вас, той Святий, що мене на ватажка громом призначив… Але чи підете воювати, чи ґаздувати в чужі краї, такий один закон має для вас ваш ватажко, і сам громовий Святий наказує це грізно: бідарів щадіть, кривди бійтеся, за гріх то майте, щоби працю нищити.

Задумалися юнаки, слухаючи цю промову, деякі плакали, як малі діти. Тільки Куділь голосно озвався, а Куділь мало коли говорив:

– Я не складав ніякої присяги. Пам’ятаєш це, Дмитрику? Тільки дав слово лісове, стрілецьке. Слово – це життя, не можеш нені своїй повернути життя. Слово моє залишається з тобою, Дмитрику.

Ще чекали на Гриця Багана, а тим часом Дмитрик повістував їм, як колись:

– Послухайте, який сон мав мій лельо. Того дня мені його оповідав, коли я вернувся останній раз із Кремениці, коли застерігала мене рушниця. З’явився йому уві сні, прилетів до нього старий дід-сип, король вітрів. Мав голу сип’ячу шию і велику лису голову, оточену вінком білого волосся. Біле довге волосся спадало, наче грива, йому на шию. Ніс загнутий, як дзьоб. Коли склав крила, вони прикривали ціле тіло і волочилися по землі. Зухвалими пташиними очима довго дивився на тата. Потім узяв мене у свої крила і поніс до сходу.

– Подивіться, як той птах-вітер розбиває хмари. Як гуси розпорошені кудись летять. Така і наша доля, наша дорога. Така-от наука вітру.

На світі вже цілком випогодилося. Вітер порозбивав і порозривав хмари, і тепер вони пливли на схід.

Нарешті з Голів, дуже повільним кроком, повернувся Грицьо Баган. Було видно, як неохоче він розстався зі своєю хатою. Але лиш трохи відпочив, відразу, без зволікання, якнайшвидше хотів напасти на катівню: