– Підпалити, розвалити катівню, погуляти в місті серед полудня так, як співається.

Так йому захотілося.

Посміхався Дмитро, всі сумно посміхалися, згадуючи славетну виправу на летючих кораблях, згадуючи всі свої колишні бої. Дмитро і Грицеві давав золото, чимало золота, але Грицьо не хотів брати.

– Заробити треба, братчику! Ото тобі штука брати готові скарби! То не по-ґаздівськи. Коли тобі не дають жити звичайно, не дають плекати корів і теляток, то треба заробити, але самому, по-опришківськи! Як ті наші давні роди. Як опришок, то опришок! Я йду, а ви – як хочете.

Так казав Грицьо Баган. І хоча він якнайменше був схожий на ватажка, не одному з товариства закортіло повернутися до лісового життя.

А Дмитро ще для втіхи додав:

– Минуть колись усі ті мандатори, уряди, згниють під плотом, розлетиться на порох їхнє урядове право, розвалиться неволя, сама собою. І в нас, і всюди. Бо збережеться пам’ять про свободу, про стару правду – переживе пісня.

Поки вирішували, чи зібрати наново з Грицем добровільне товариство, чи вже розійтися, сиділи там при ватрі. Знали, що Дмитро все розуміє найкраще, однак, коли їх вигнали з хат, шкода було розходитися, шкода покидати старе товариство. Але що ж то за товариство без цього ватажка?

Дмитро вже нічого не говорив, тільки грав на флоярі. Інші також пробували флояри, щоби вторити. Мимовільно прилаштувалася, приєдналася одна флояра до другої. Грав Куділь, грав Чупрей і старий Клим, і пан Осьвєнцімський теж, і наймолодший із них Мартищук. З давніх товаришів бракувало тільки Лизуна, якого, коли впав від пушкарської кулі, добрі люди поховали десь там при плаї, над Просічним. Грали хором усі флояри, скільки їх там було. А коли Куділь натрапив на мелодію, звану Довбушевою, Дмитро, прощаючись із рідним краєм та з товариством, згадав пісню, яку виспівував собі на самоті під час першого зимування на Льодовій Бабі. Відклав флояру, заспівав пісню про те, як помирав Довбуш.

Змовкли флояри. Скінчилася пісня. Повноводний Черемош далі грав свою стару думу.

Отак востаннє зібралося це останнє славне товариство. Так слухало пісню ватажка, громового похресника. І так розійшлося. З болем, з неохотою, як частини тіла при смерті людини, що прощаються одне з одним, розлучаються і розпадаються.

* * *

Потім уже тільки поодинокі чутки доходили про долю юнаків.

Ще якийсь час Дмитро разом із Куділем та Чупреєм крутилися біля самого кордону. Може, попри все, чекали на нові цісарські патенти, на вісті про загадки…

Ночами загадки вставали з паперової в’язниці, утікали і приходили до Дмитра. Заглядали через плечі, штовхали злегка буйними персами, щось шепотіли і зникали. Дмитро прокидався, вдивлявся у темінь.