– Та облиш ти, Андрійчику! – якомога лагідніше посміхнулася дружина. – Куди тобі помирати?! Ти ще поживеш, я знаю. Ось підлікуєшся зараз, заберемо тебе додому. Сьогодні п’ятниця, Спарик знов до півночі в Мінвуглепромі стирчатиме, але завтра під вечір він обіцяв на «Новий канал» заїхати, а там для нього відеокасету з його ефіром пообіцяли записати. Отож увімкнемо вдома відеомагнітофон і будемо дивитися, як нашого синочка по телевізору показують! Все так і станеться, я знаю. Коли у тебе в дев’яносто другому році інфаркт стався, тобі лікарі скільки життя відпускали, га?! Півроку, не більше. А ти натомість сім років прожив!

– Твоїми зусиллями, Гатю, лише твоїми зусиллями.

Вони обійнялися, ніжно поцілувалися й мовчки завмерли: чоловік – на лікарняному ліжку, дружина – біля його узголів’я на пофарбованому білим стільці. Звісно, обидва знали, що десять днів тому Андрій Федорович пережив клінічну смерть, що його серце, роздуте трьома аневризмами, б’ється вже ледь-ледь… Тим не менш, зараз вони обоє примусили себе повірити, що все і справді буде добре…

Кафе «Хоривець», ріг вулиць Хорива і Межигірської, Київ, 17 червня 2000 року

Кафе «Хоривець», ріг вулиць Хорива і Межигірської, Київ, 17 червня 2000 року

Зустрічі колишніх шкільних однокласників та інститутських одногрупників зазвичай відбуваються в березні або ж у квітні. Перед тим, в лютому ще надто холодно, а після того – у травні вже починаються дачі й городи, потім літній «червоний» сезон відпусток. А далі осінь – тоді вже своїх дітей та онуків треба на навчання відправляти – куди там зі своїми колишніми товаришами зустрічатися!..

Тим не менш, коли на початку квітня у квартирі Сукноваленків задзвонив телефон і господарка почула в навушнику слухавки життєствердне:

– Нонко, здорова була! – вона не зорієнтувалася абсолютно й відповіла дуже стримано:

– Між іншим, ніяка я вам не «Нонка», а Нонна Аркадіївна.

– Та що ти кажеш?! – здивувалися в слухавці. – В такому разі, шановна Нонно Аркадіївно, вас насмілюються турбувати з прес-служби об’єднаного Міністерства палива та енергетики України.

– А-а-а… з якого приводу?

– З того приводу, що цьогоріч виповнюється два десятки років, як ви, багатолітня незмінна староста десятого-ве класу Нонна Дудченко, закінчили київську середню школу номер сімнадцять, та ще й із золотою медаллю.

– Хто це говорить?!

– Ваш колишній однокласник Сивак Спартак Андрійович.

– О-о-ой, Спа-а-ари-ку-у-у!.. – вона вмить розпливлася в мимовільній посмішці й привалилася до стінки.

– І судячи з того, що ти, Нонко, мене не впізнала – бути мені багатим!..