– І жодного разу не збився?!

– Отож-бо, що жодного! Мені навіть здавалося іноді, що ведучі навмисно прискорили темп бесіди й переривали одне одного, щоб тільки наш хлопчик десь та й схибив. Але не на того напали…

– Може, й навмисно, – кивнув Андрій Федорович.

– Чоловік, якого запросили в студію після нашого Спарика, так і сказав: мовляв, вибачайте, я не можу так розмовляти, як мій попередник, я краще російською. І перейшов на російську. Отже, далеко не всі можуть так, як наш любий синочок! Ти уявляєш, Андрійчику?..

Трохи помовчали, після чого Андрій Федорович мовив тихо:

– От що я скажу тобі, Гатю: виявляється, справжнього мужика ми з тобою виростили! От тільки як це сталося?.. Ніяк не второпаю… Він же завжди таким незграбним був, вайлуватим. Ходить перевальцем. Ручки-ніжки коротенькі, зате голова величезна – аж шістдесят четвертого розміру. Весь час над книжками просиджує, все прочитане запам’ятовує – як тільки у нього макітра не лусне?! Спортом для нього зайнятися – це найгірше… Подивишся на нього – одне слово, лантух, соломою набитий! Але всередині та-а-акий твердий стрижень – куди тобі!.. Я от в Інституті надтвердих матеріалів працював, та й то не знаю, з яким матеріалом його порівняти: з кременем?.. з карбідом вольфраму?.. чи з ельбором?.. Не знаю.

– Ти б з алмазом його порівняв, синочок все ж таки у нас один-єдиний, – тихесенько підказала Агата Самсонівна.

– Е-е-е, ні! – заперечно мотнув головою чоловік. – Якщо з алмазом, то він, по-перше, загордитися може. А по-друге, до алмаза він таки не дотягнув.

– Чому це раптом?!

– Бо дурний. Мав би розум – поступав би в інститут свій на програмування та й жив би зараз, горя не знаючи. От тобі, наприклад, що брат з Ізраїлю написав? Що його молодша дочка Евеліна там програмісткою працює й заробляє зовсім непогано. І там, на своїй новій роботі, швиденько собі чоловіка нового знайшла. І вже вони до весілля готуються. То хіба ж наш Спарик, якби тільки тямущу голову на плечах мав, не переплюнув би твою племінницю?! Та залюбки…

– Звісно, переплюнув би, – сумно зітхнула Агата Самсонівна. – А головне, у нього б тоді точно налагодилось особисте життя. Я ж йому скільки казала: «Спарику, синочку, та забудь ти нарешті оту твою Евку-скелелазку! Не годиться чоловікові все життя за однією-єдиною жінкою побиватися. Ну, померла вона – то що тепер вдієш?! Не склалося з цією – іншу пошукай». А йому хоч би що! Не слухається, хоч лусни…

– Отож я й кажу, що на алмаз він ще не заробив, – підхопив Андрій Федорович. – Алмаз-бо в усьому ідеальний, а наш Спарик то на металурга вчитися пішов, то в паяльники перекваліфікувався, то в журналісти подався, то в письменники… А тепер от навіть прес-секретарем міністра став! То одне, то інше. Ніякої визначеності. Ну, і куди ж це годиться?!