– Гатю, а як би нам вікно відкрити, га?..

– Не можна, Андрійчику. Надворі холодно та ще й сніжить. До того ж я з позавчора ще пам’ятаю, що вікно примерзло до віконниці. Сама я не відкрию, сил бракує. Ти навіть присісти на ліжку самостійно не можеш. А санітарок просити нема сенсу: не відкриватимуть вони вікно, щоб не вихолоджувати приміщення.

– Але ж десь там пташки голодні. Зараз же зима, їм особливо важко, бо ондо скільки снігу понаметало!..

– Я пам’ятаю, які «концерти» вони тобі влітку тут влаштовували.

– Отож-бо! А якби я зараз їм насіння насипав, то позліталися б горобці й, можливо, снігурі. А якби ще трошки сальца – не обійшлося б і без синичок.

– Ох, Андрійчику, не брала я ні насіння, ані сала тим паче. Не можна тобі зараз сала їсти.

– То я ж не собі, я ж синичкам…

– А як я синичкам принесу, раптом і ти захочеш?! Ні-ні, краще не треба. Та й вікно не відкривається. А якби й відкрилося, то насипане на піддашок частування швиденько снігом замете. Отож краще зачекаємо до завтра, доки погода налагодиться. На завтра синоптики обіцяли ясну погоду й легке потеплішання.

Андрій Федорович мало не бемкнув, що до завтра може й не дожити, але все ж таки стримався. Розцінивши його мовчання по-своєму, Агата Самсонівна повернулася до своєї розповіді. А розповідала вона про те, що їхнього синочка, як молодого українського письменника-фантаста (та ще й до того ж програміста-обчислювача за шкільною освітою), буквально днями запрошували на «Новий канал» в ранкову новинну телепрограму, щоб він розповів про так звану «проблему 2000 року»[89], через яку напередодні Нового Року стояло багато галасу. На жаль, Андрій Федорович перебував зараз не в тому стані, щоб виповзти в хол і самостійно подивитися телепередачу за участю Спартака. Отож дружина описувала все побачене, як могла. Хоча зробити це їй було ой як нелегко: всієї цієї «зарозумілої» техніки вона відверто побоювалася – а тут треба було переказати, про що говорили одразу двоє телеведучих і їхній синочок!..

– І все ж таки це не головне, – мовила вона нарешті. – А головним я вважаю те, до чого красивою українською мовою розмовляв наш Спарик протягом двадцяти хвилин. Ба навіть більше: розмова проходила в швидкому темпі, ведучих було двоє, Спартак між ними, й жінка до нього звертається українською, а чоловік – російською. То наш синочок кожному відповідав його ж мовою: їй – українською, йому – російською! І все це перехресно, в швидкому темпі, без жодного збою чи помилки! До того ж то був не змонтований запис, а прямий ефір наживо, уяви тільки!..