А як захворіє, то це ж хоч стій, хоч падай! От пригадую, коли Спарик малим був – усе мріяв собі цуцика завести, за прикладом твого брата Льоні. І що ж із того вийшло?! Щойно сусідка наша Клара Мусіївна від нас з’їхала – таки завів… Як раптом виявилося, що у нашого хлопчика алергія на шерсть тварин! Оце тобі й цуцики, і котики заразом… А як на мітингу шахтарському він каменюкою по голові дістав, то одразу ж ангела побачив… Тьху ти, дурість яка! У мене самого клінічна смерть була, я прекрасно знаю: ТАМ НЕМА НІЧОГО! Анічогісінько нема – навіть отієї чорної порожнечі… Тебе нібито вимкнули, потім увімкнули знов – і все на тому. А йому, бачте, ангели ввижаються, та ще й червоні!..

– Зате роман який написав, – вступилася за сина мати. – А які люди той роман читали, ти хоч розумієш?! Головний архітектор всього Бабиного Яру Ігнащенко… А він, між іншим, Шевченківський лауреат, його роботи по всьому світу розкидані – то від написаного нашим синочком просто в захваті!.. А той чоловік з комітету, який нашого Спарика на його нинішню міністерську посаду порекомендував?.. А художники всякі, артисти, кіношники?.. Та вся Спілка письменників, зрештою!.. А тепер йому ж і статуетку «Золотого Бабая» вручили, і книжечка нова невдовзі має вийти.

– Ну так, все так. І статуетка ця дуже солідна, і те, що її на спеціальній церемонії всередині Золотих Воріт вручали – о-о-о!.. А роман цей «Апокаліпсис по-київськи» – ой, до чого ж потужна річ!.. Це свята правда.

– Причому без жодної підтримки він роман цей написав. Сам про все це довідався, сам людей розпитував. Все сам та й сам!.. Отакий наш синочок.

– А ще мене дивує, як він не боїться таке писати, казати і робити?! Я от скільки років прожив, а й досі чекістів боюся, що вони усіх нас колись-то розстріляють. А Спарик наш не боїться анітрохи, от чого я не розумію!.. Тому й кажу, що стрижень внутрішній у хлопця – ого-го, просто так не зламаєш!.. Справжній мужик виріс. Хоча й не без дурнуватих недоліків…

– А у кого їх нема, недоліків усяких?! От взяти хоч би тебе самого…

– Та я що!.. – Андрій Федорович лише рукою махнув. – Якби хтось мене переконав, щоб я таки здобув вищу освіту!.. Можливо, не тільки моє, а й наше сімейне життя по-іншому склалося. А так в лаборантах і в лаборантах до самої пенсії дотягнув.

– Ой-йо-йой! Можна подумати, я тебе не переконувала, – підібгала губи Агата Самсонівна.

– Так мене ж і майор Осьмінін скільки напучував, коли я в армії служив! Так і казав прямо: «Ти, Андрію, всього лише хитрий сержант-хохол, а тобі вчитися треба, щоб ти офіцером був, а не авіатехніком. Як захочеш – дамо тобі рекомендацію в КВІРТУ, і станеш людиною». Але я, дурень такий, до вмовлянь товариша майора так і не дослухався… А тепер про що вже говорити?! Недоуком жив, недоуком і помру.