– Зате він має! Бахур твій.

– Так, він має. Тому сина, якого ти мені наштопав, роститиме саме він, а не ти. Подякуй хоча б за те, що малому твоє прізвище погане лишають – «Щепанок». Принаймні поки що… Бо якщо ти не вгамуєшся – носитиме твій син прізвище або вітчима, або ж моє дівоче!.. Втім, ще побачимо…

Помовчали. Першим не втерпів Валентин, просичавши крізь зуби:

– Зоряно, ну ти ж і стервоза!..

– «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – передражнила вона його цитатою Васісуалія Лоханкіна з «Золотого теляти».

– Колись давно ти мені геть інші слова казала, хоча і в цій самій квартирі, – проскреготав ображений у найкращих почуттях Валентин. – Пам’ятаєш нашу шлюбну ніч, Зоряночко? Пам’ятаєш?..

– Не треба цих спогадів, Валю. Ти мене на ці дешеві спогади не прошибеш, тільки собі ж душу краятимеш.

– Он як ти заговорила…

– А що ж ти хотів?! Тоді час був інший, були надії. Та й я також була наївною дурепкою, не те що зараз… Але минулого не повернути. Минуле пішло на порох. І ти йди звідси геть.

– Зоряно! Це мій син, я хочу його бачити!..

– Йди звідси, по-доброму тобі раджу, – мовила вона востаннє. Потім з-за дверей долинули звуки кроків, що віддалялися. Тоді Валентин зрозумів остаточно: все і справді скінчилося, сподіватися більше нема на що.

2000 Джокер

2000

Джокер

Відділення інфаркту міокарда та відновлювального лікування Інституту кардіології ім. академіка М. Д. Стражеска, Київ, 14 січня 2000 року

Відділення інфаркту міокарда та відновлювального лікування Інституту кардіології ім. академіка М. Д. Стражеска, Київ, 14 січня 2000 року

Невагомі сніжинки, що повільно кружляли за вікном, вже встигли утворити на металевому козирку чималеньку пухнасту подушку. Минулого разу Андрій Федорович лежав у цій самій палаті влітку. Тоді було не просто тепло – а навіть спекотно, отож, незважаючи на ризик напустити всередину кусючих комарів, він полюбляв відкрити вікно й накришити на металевий піддашок трохи хлібу. А опісля спостерігати, як злітаються звідусіль і розсаджуються на гілках довколишніх кущів різноманітні пташки, як вони попервах недовірливо придивляються до частування, після чого то одна, то інша сміливиця пурхає на піддашок, майже на льоту підхоплює намічений шматочок і вмить уносить його подалі звідси.

Поступово день за днем пташки сміливішали, доки нарешті не звикли прилітати заздалегідь і чекати, доки розпахнеться вікно, а на піддашку з’явиться частування. При цьому вони дзвінко цвірінькали, в очікуванні трапези обмінюючись між собою своїми пташиними новинами. А він насолоджувався їхнім веселим гомоном.