Він знов узяв з рук відвідувача явно старовинну люльку, повертів її на всі боки, наблизив до очей, уважно придивився до плавних ліній візерунків деревини, до блиску відполірованої незліченними дотиками людських рук колишнього її господаря – рідного діда відвідувача, простодушного чоловіка Борислава Борисовича Артеменка, жителя Карнаухівки, що на Дніпропетровщині. Успадкувавши від померлого діда люльку разом з дуже дивною супровідною легендою, він ніяк не міг заспокоїтися і все намагався з’ясувати, чим уславився полковник Болбочан, яке місце він посідав в армії УНР і, загалом, за що саме та армія боролася.

Отож, щоб отримати відповіді на свої запитання, Борислав і вибрався зі своєї Карнаухівки, приїхав у Дніпропетровський історичний музей… І тут зіткнувся з новою загадкою. Бо ні він сам, ані співробітник музею, відповідальний за залу «Громадянська війна (1917–1920)» Вілен Миронович Нагнибіда, не могли пригадати, звідки знають одне одного і за яких обставин та коли вони познайомилися?..

Звісно, якби Вілька розповів Бориславові про «Кобзар» отамана Лиха, прострілений чекістською кулею – обидва, можливо, і зрозуміли б нарешті, що перетиналися вони в Києві в 1990 році під час Революції на граніті, яку злоязикі недоброзичливці презирливо обзивали «Київським студентським пшиком». От тільки з якого це дива Вілька мав розповідати трохи сором’язливому відвідувачеві про ту раритетну книжечку, яка тепер зберігалася у нього вдома?! Таким чином, загадку власного знайомства (що явно мало місце колись раніше) у той день вони так і не розв’язали…

Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, листопад 1999 року

Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, листопад 1999 року

– Валько… Та ти не просто Валько, а чортів хвалько! А тому знаєш що… Йшов би ти звідси, залишив би нас у спокої, га?!

– Зоряно, він усе ж таки мій син!

– І що з того, що ти наштопав мені сина?! На це великого розуму не треба. На таке навіть останній дебіл здатен.

– Ти ще скажи, що я дебіл!..

– І скажу, а як ти собі думаєш?! – розсміялася вона й, не відчиняючи дверей, мовила: – Валько, ти дебіл. Повний дебіл, тільки і здатний на те, щоб дітей штопати. А більше ні на що дільне не спроможний.

– Зоряно-о-о!..

– Я все одно не відчиню. Тупай звідси… тупака тупорилого кавалок!..

– Зоря-а-ано-о-о, це мій син!

– Фізично – так. Але окрім як наштопати мені сина, ти більш ні на що не годишся. Тому не гай ні мій час, ані свій: все одно не відкрию!..

– А що ж тобі ще від мене потрібно?!

– Сам знаєш.

– Гроші?! Саме так, напевно, гроші.

– Вони потрібні для виховання твого ж сина. А ти, Валентине світ Корнелійовичу, за душою не маєш навіть ламаного шеляга!..