З’явилися вони пізно ввечері, коли Канів накрили сутінки. Виявляється, причиною затримки стали не відвідини якогось цікавого місця, а тривіальна несправність двигуна, який заглух просто на середині маршруту. Що саме зламалося – зараз намагався з’ясувати їхній водій… водій… Як же його звуть?! Ім’я таке чудернацьке, яке зараз нечасто зустрічається…

В будь-якому разі заглухлу автівку притягнули до Канева і взялися відремонтувати ударними темпами. Містечко це хоча й невеличке, проте переміщатися між готелем «Славутич», гідроелектростанцією та іншими цікавими місцями теж потрібно. Наприклад, як можна побувати тут і не відвідати могилу Тараса Шевченка чи колись знамениту на весь Радянський Союз бібліотеку-музей Аркадія Гайдара?! Та і з керівництвом міста зустріч планувалася. А мотатися між усіма наміченими об’єктами пішки чи міським транспортом аж надто втомливо… Отож Синенко й виділив у розпорядження гостей свого особистого водія, тезку і давнього товариша Кайстрюка.

Ну що ж, виділив та й виділив… Та ніяк не очікував, що буквально сьогодні ж вдень водій перелякано проситиме:

– Не стану їх возити! Не хочу й не стану. Ну їх до біса, прошу…

– Та чого це ти, Іване Артемовичу? – здивувався директор. – Вони ж такі веселі й симпатичні хлопці. А ця їхня баришня з фотоапаратом – як вона тобі?! Побачивши її, ти хіба не шкодуєш, що вже одружений?

– Та про що ти там кажеш?! Вони ж про батька мого розпитували!..

– Про батька?! Може, ти хотів сказати, що про вітчима…

– Та ні! У тім-то й річ, що не про вітчима, а про справжнього. Про того, який на війні загинув.

– Ой, та не вигадуй, тезко!.. Не може того бути.

– А я тобі кажу, Іване Васильовичу!..

Більш детальні розпитування дозволили з’ясувати наступне. Через якийсь дивний збіг обставин редакційна автівка «Рупору Донбасу» зламалася біля повороту на Малий Букрин. Невідомо, з якої саме причини, але газетярі чомусь засперечалися про те, з якого саме плацдарму Радянська армія звільняла в 1943 році Київ: очевидно, щось не те вони в газеті своїй опублікували… Принаймні коли сьогодні зранку Кайстрюк повіз усіх на зустріч до голови Канiвської мiськради Василя Коломійця, один з журналістів (зі слів водія, отой самий «головастик») попрохав:

– От ви місцевий, то поясніть нам, будьте ласкаві, де саме локалізувався під час війни сумнозвісний Букринський плацдарм: біля Малого Букрина чи біля Великого?! І наскільки далеко звідси Лютіж… до якого ми так і не заїхали, відвідуючи Київську ГЕС!.. А могли б і заїхати.

– Спартаку Андрійовичу, ти мені не нагадуй краще про Київську ГЕС і про те, як ти там поводився! Нам ще тільки в Лютіж заїжджати не вистачало, – зупинив підлеглого головний редактор Берідзе.