— Свого не було, то ляхи поділилися, — відповіла Олена. — Коли їх притиснеш до стіни, вони щедрими робляться, подільчивими.

Олена розповіла, як їх гусари запирали в хлів та що з того вийшло.

— О, ми добряче тоді погуляли в селі! — вигукнув Роман. — П’ять хат, у яких спали гусари, з димом пішли. Разом з гусарами. Покульбачили ми гусарських коней — і гайда. По дорозі до нас чимало пристало повстанців, так і загін виріс.

— Смерті не боїтеся? — швидко запитав Скидан.

— Не боїмося, пане полковнику, — відказала Олена. — Ми з Романом щасливі, а щасливі смерті не бояться!

Того ж вечора Скидан відіслав гінця до Павлюка в Мошни, передавши гетьману, в яких напрямках рухаються полки Потоцького, а сам велів козакам бути готовими до відходу на Мошни. Увесь вечір польські хоругви гарцювали побіля лісу, але на поле, куди діставали міські гармати, поткнутися не зважувалися.

«Чи не підмогу, бува, очікують? — подумав Скидан. — Чи не спробувати поживитися тими гарматами, що бухають з лісу? Була не була, а спробувати не завадить! Коли не вийде, то хоч ляхам сон зіпсуємо. А гармати нам зараз ой як потрібні!»

Ще звечора Скидан відібрав для вилазки найдосвідченіших і найкмітливіших козаків. Просилися й Роман з Оленою, та Скидан відмовив.

— Ви з дороги, то відпочивайте, бо завтра вас чекає похід! А ми вже й самі збігаємо до ляшків.

Опівночі сотня козаків на чолі з Скиданом поповзла на вилазку, огинаючи поле зліва, де було болото і куди, на випадок чого, полковник гадав заманити погоню. Те болото навіть взимку не замерзало, хіба що зашерхало та сяк-так сніжком його притрушувало... Невдовзі вони вже звелися на узлісся й, ховаючись за деревами та кущами, почали просуватися в глиб лісу. Там і побачили ворожий табір. На великій витоптаній галяві стояли перші намети, біля яких гнулися від морозу коні й походжала варта. Гармати, націлені жерлами в бік Корсуня, стояли півколом попереду табору. Біля них також тупцяв вартівник і бив об поли руками... Козаки підповзли ближче і залягли. Якусь мить Скидан вагався: що ліпше — напасти на табір і зчинити шарварок (з переляку сотня козаків за полк видасться), чи спробувати тихенько поцупити гармати? Зрештою він спинився на другому: гармати повстанцям зараз набагато важливіші.

Дав знак, і наперед виповзли «в’юни». Та ось вартові (два біля наметів і один біля гармат) зійшлися докупи, щось стиха між собою перемовлялися, набиваючи люльки тютюном. «В’юни» звалили їх у сніг беззвучно... Козаки тихо і безшумно заходилися знімати жерла гармат з лафетів (з лафетами та великими колесами по такому снігу все одно не витягнеш, а лафети можна й у Мошнах поробити). Кляті жерла були важкі, на кожне довелося ставити замалим не десяток козаків. Тож сотня Скидана, знявши десять гармат, вже було потяглася ланцюжком до узлісся, як зненацька в таборі спалахнула безладна стрілянина, почулися крики, лайка.