Зненацька ліворуч з балки вискочив ще загін і понісся до жовнірів. Попереду летів вершник в шоломі і кольчузі, за його спиною маяв зелений кунтуш, надувалися поли, рукава, наче кунтуш намагався вхопитися за плечі вершника, аби не впасти. За ним мчала сотня чи трохи менше вершників, всі були у польському вбранні. Скидан подумав було, що то поспішає підмога супротивникам, як зненацька передній вершник в шоломі й кольчузі, порівнявшись з жовніром, махнув шаблею, і той покотився в один бік, а його голова — в другий... Ще мить — і загін, що вискочив з балки, запрацював шаблями, жовніри так і посипалися додолу.

Роздумувати не було коли, Скидан скочив на коня і крикнув:

— Ану, хлопці-молодці, шугніть, як блискавки, і допоможіть тим добрим людям впоратись з ляхами!..

...Короткий, але гарячий бій віддзвенів крицею і швидко згас. Ворог, всіявши поле трупами, поспішно втікав до лісу, під захист гармат, а скиданівці з невідомим загоном поверталися в місто. Поруч із Скиданом їхав той вершник у шоломі, кольчузі й зеленому кунтуші, що маяв у нього за спиною.

— Ви хто такі? — поспитав їх Скидан дорогою.

— А ви? — в свою чергу запитав вершник явно не чоловічим голосом, і Скидан побачив, що його лице ніжне, привабливе.

— Ми — павлюківці, — відповів Скидан, — повстанці.

— То звіть і нас повстанцями-павлюківцями, — посміхнувся ніжнолиций воїн з тонкими чорними бровами. — Ми довго вас шукали.

— Ти — жінка? — здивовано запитав Скидан у вершника й кахикнув з ніяковості, бо ще не доводилось йому бачити жінку-воїна.

— Олена Матусевич, — скупо всміхнулася вершниця. — А це мій чоловік Роман і мій загін.

— Загін в тебе добрий, — сказав Скидан. — Сам його в бою бачив. Але щоб жінка ним верховодила — про таке й не чув.

— Ця жінка варта кількох чоловіків! — гордо вигукнув Роман.

— А ти, чоловіченьку, не спіши хвалити свою жінку! — осадив його Скидан. — Сам бачив, чого варта твоя жіночка. Та й ти також. Ладна у вас сімеєчка, дай Бог вам щастя. Ну а я — полковник Карпо Скидан.

— От і познайомились! — засміялась Олена. — Я така рада, що нарешті ми до своїх дісталися! Намикались в дорозі чимало.

Скидан з повагою поглянув на Олену, потім на Романа.

— Тобі, чоловіче, здається, і справді поталанило!

— Ще б пак! — аж розцвів Роман. — Як нікому!

— Помовчи, чоловіченьку, — зашарілась Олена.

— Чого це ви у лядському вбранні? — поцікавився Скидан.