— Ану, хлопці, пальніть по тих залізяках! — кивнув на жовнірів. — Але підпустіть їх трохи ближче... Джуро! Передай козакам, щоб приготувалися внизу біля воріт. Трохи поганяємо ляшків!

Джура зник, гармаші, зарядивши гармати, очікували сигналу із запаленими ґнотами в руках. Вибравши зручну мить, коли ляхи збилися докупи, Скидан махнув рукою. Гахнули гармати. Луна встигла долетіти до лісу й відбитись, перш ніж ядра досягли рівнини. Навсібіч разом з снігом і мерзлим груддям полетіли чорні панцири.

— Добре, хлопці! — задоволено мовив Скидан. — Для початку годиться. Може, хто з гусарів хоче на той світ, а дороги не знає, то покажіть. І благословіть заодно!

Вдруге вдарили гармати, поляки розсипались по полю, іржали коні й бігали без вершників, там і тут на снігу чорніли вбиті. Вцілілі посунули до лісу... Скидан спустився з валу й, вихопившись на коня, погнав до брами, де чекали його козаки, пронісся крізь відчинену браму, кинувши на ходу:

— За мною, пани-молодці! Нагодуємо ляхів козацькою крицею!

Забачивши козаків, жовніри сипонули чимскоріше до лісу.

— Ага-га-га! — кричав Скидан, звівшись у стременах. — Що, пани-ляхи, ляки напали?!

Кілька десятків гусарів наздогнали і зрубали на ходу, але далі переслідувати відступаючих Скидан не захотів. З лісу вдарили гармати, і над полем наче хуртовина пронеслася.

— Козаки, назад! — крикнув Скидан. — Провітрили коней — і досить! Розвідаємо, що то за гармати, а там видно буде!

Кінь Скидана, наткнувшись на трупи в чорних обладунках, захропів і шарахнувся вбік.

— Тю, дурний! — здивувався Скидан. — Нам живі ляхи не страшні, а ти мертвих харапудишся! То вже не вороги, а купа залізяччя.

Козаки на ходу підбирали шаблі, мечі та бойові сокири вбитих, але панцирів не чіпали: нащо вони козакам? В них груди міцніші за панцири. Повертаючись у місто, жваво гомоніли між собою: ляхи, мовляв, зовсім слабаки, коли понатягали на себе стільки залізяччя. Скидан ковзнув поглядом по вбитих, вгледів ляха з одним вусом. Другий був начисто зрізаний. Скидан притримав коня, придивляючись. Убитий був не гусар, без обладунку, в кунтуші й чорній шапці, але при зброї. І видався ніби знайомим.

— Ба!.. — насмішкувато вигукнув Скидан. — Та це ж пан підстароста корсунський... Як його в дідька? Пши... Пжи...

Вчувши той вигук, «труп» здригнувся й зіщулився, намагаючись вгрузнути в сніг.

— Пан Пшеджимирський! — нарешті згадав Скидан прізвище. — Ану вставайте, годі вам труситися у снігу. Їй-богу, ще простудитеся, чиряки висиплють.

— Я не боюсь чиряків! — хриплим голосом озвався пан підстароста.