Невдовзі притягли другого діда, малого, сухого, наче підліток, лише кістляве, пооране зморшками лице виказувало його вік.
— Слухай, старий, — скривився Потоцький. — Я простудився в дорозі, і давній ревматизм не дає мені спокою. Аж ноги виламує.
— Ваша милість! — жваво відгукнувся дід, блискаючи маленькими, напрочуд жвавими очима. — Чи не краще було б сидіти вдома? Чого його по світу воловодиться? І ноги тоді б не крутили. Я ось старий дід-збудь вік, то й сиджу в Корсуні й не рипаюсь.
— Замовкни, старе луб’я! — визвірився гетьман, але новий приступ ревматизму хутко його втихомирив. — У-у, сто дяблув!.. Слухай, старий, ти хочеш злото мати? Дістань мені зілля.
— Якого це зілля, ваша милість?
— Щоб ноги не крутили. Від ревматизму. Ви, чернь, без ескулапів обходитеся, і ваше зілля ліпше, ніж наші ліки. Я заплачу тобі.
— Еге, он воно що, — аж свиснув дід з подиву. — У бідного пана крутять ніжки. Діло, виходить, таке. Якщо я вилікую панові ноги, то пан ще швидше побіжить по Україні. Ні, ваша милість, селянське зілля не для панських ніг.
— Я велю стяти тобі голову!
— О, пан дуже великої думки про мою голову! — посміхнувся дід. — Аби панові повикручувало ноги, я ладен і голову зложити.
...До третього діда гусари поткнулися було в хату, але він стрів їх сокирою. Першого так обамбурив, що той і не тріпнувся. Збиваючи один одного з ніг, гусари сипонули з хати, збилися у вузьких дверях, і дід встиг ще двох прикінчити... Розлючені гусари підпалили хату і стояли, доки вона не згоріла. Дід так і не вибіг з вогню...
Втративши всяку надію знайти діда-травника, Потоцький велів нагріти йому піску... В надвечір’я доповіли, що до нього проситься якийсь пан Драбковський. Потоцький, гріючи ноги в торбі з піском, велів впустити. Пан Драбковський — коротконогий пузатий шляхтич з товстим м’ясистим носом й переполошеними очима — впав на коліна біля торби з піском.
— Ваша милість, рятуйте! Я — пан Драбковський, уродзоний шляхтич, а мене, наче шолудиву собаку, вигнали з міста. Козаки бунтаря Скидана захопили моє містечко, мене виштовхнули в плечі, а самі заперлися за мурами.
— Багато козаків? — похмуро запитав Потоцький.
— Тисяча буде, ваша милість! Та чернь моя до них пристала, міщани. Уклінно благаю вашу милість повернути мені містечко і все майно, яке захопили ті лотри.
— Розтирай ноги! — буркнув Потоцький.
Пан Драбковський витріщився, не знаючи, в чім річ.
— Ноги розтирай, пся крев! — закричав Потоцький, і пан Драбковський, стоячи на колінах, заходився квапно масажувати гетьману набряклі литки...