Потоцького пересмикнуло: його, головного командувача, просять забиратися геть! Але змушений був скоритися. Лише пригрозив:

— Я почекаю! Але пам’ятайте!.. Щоб рада проходила без наруг над достоїнством його милості короля і Речі Посполитої. Ви будете відповідати за цілість мого війська!..

Потоцький та його почет повернулися і пішли до своїх карет. Лише патер Окольський лишився в колі.

— Хай і ксьондз вшивається! — почувся голос. — Нам підслуховувачів не треба!

Патер почервонів і крикнув:

— Я піду, але тут буде присутній сам Бог!

— Давай, давай, повертай голоблі! — кричали жовніри. — Без тебе знаємо, хто тут буде!

Виступали на раді майже всі делегати, багато галасували, до хрипоти кричали, один одному заважали і ніяк не могли домовитись до чогось певного. Спершу всі балачки точилися навколо питання: служити далі чи повертатися у Варшаву?.. Дехто вже почав кричати: «Геть сейм, котрий притісняє жовнірів!» Потім хтось вигукнув, що час би й конституцію змінити, аби жовніри мали більше прав! Це вже було занадто. Ще, чого доброго, делегати почнуть кричати: геть короля і саму Річ Посполиту! Тому ротмістри почали залякувати делегатів й погрожувати їм арештом... Рада перетворилася на бійку. Ротмістри марно намагалися навести порядок, та їх ніхто не слухав. Конфедерати розділилися на групи і почали вести між собою переговори.

Коли про це ротмістри доповіли Потоцькому, на майдані вже клекотіла справжня бійка.

«Матка Боска! — гетьман перелякався не на жарт. — Не дай Боже, пролунає хоч один постріл, і полки переб’ють один одного. Тоді мені лишиться хіба що кулю собі в лоб пустити!»

Зрештою бійку сяк-так вгамували. Потоцький з’явився блідий, аж жовтий, руки його тремтіли.

— Панове!.. Панове!.. — благально вигукував гетьман. — Схаменіться! Іменем короля закликаю: не доводьте конфедерацію до крові! Я ладен вам зі своїх коштів виплатити жалування, тільки вгамуйтеся!

Згадка про гроші дещо заспокоїла делегатів. Важко сопучи, вони стояли похнюплені, потираючи забиті місця.

— Панове, що ж це твориться?! — репетував Потоцький, і руки його ще дужче тремтіли. — Я привів вас сюди не для того, щоб ви один одного тусали. Схаменіться, лицарі! Коли ви будете мене слухати, то заживете невмирущої слави на цьому світі, а на тому дістанете блаженство. А якщо не підете на ворога, то вас жде ганьба і кара, а на тім світі — пекло!

— Краще пекло з чортами, аніж воювати з козаками!

Нерви Потоцького не витримали, він хотів ще щось сказати про справжніх синів ойчизни, та натомість почав... схлипувати. Марно намагався щось сказати. Делегати остовпіли. А потім почувся глузливий вигук: