— Приємно, Іляшку, приємно, — враз ожив Потоцький. — Та гляди, щоб вона...

— Надійна, ваша милість! Я ще й скупатись її примусив.

— Ти в мене як євнух!

— Стараюся, ваша милість, стараюся.

Караїмович зник за дверима й по хвилі увів молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, і дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в міру повна. Лице ледь видовжене, матово-біле. Чорні брови, високе чисте чоло, губи як мак... Коси вінком складені круг голови.

— Підходь, Глафіро, підходь, — метушився біля молодиці Караїмович. — Не бійся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман... вони... хе-хе... справжній мужчина і вміють приголубити вірних жінок. — До Потоцького вибачливо посміхнувся: — Звиніть, ваша милість, недотепу, від радощів їй мову відібрало.

— А чого це ти так зблідла, Глафіро? — Потоцький, м’яко ступаючи, скрадливим кроком підійшов до молодиці, двома пальцями взяв її за підборіддя.

— Від радощів, ваша милість, від щастя... — Караїмович, кланяючись, визадкував і вже в другій кімнаті випростався.

— Ху-у... — обережно перевів подих. — Слава тобі, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку ніч — і я на коні... — задоволено потер руки. — Гетьманська булава буде моєю. Після цеї ночі Потоцький хіба ж так заприязніє до мене. Хі-хі!..

Походив по кімнатах палацу, відчуваючи, як у нього горять щоки від збудження, що вдалося ще більше догодити можному владиці. Все складається добре. Завтра він поведе поляків до Мошен, з Павлюком буде покінчено, Річ Посполита оцінить його заслуги і нагородить булавою... Насолодившись всмак своїми мріями, Караїмович знову підійшов до гетьманської спочивальні.

«Цікаво, як він там... Задоволений? — приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвідчитись, що гетьман задоволений, і відчув щось підозріле... Спершу ніби хтось крикнув здавлено, з останніх сил, потім захрипів... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зі страху, рвонув двері й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на ліжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався відірвати її руки від свого горла й безсило хрипів...

— А-а-а!!! — закричав Караїмович й одним стрибком кинувся до Глафіри, схопив за сорочку, намагаючись стягти її з гетьмана. Але це йому не вдалося, тоді, висмикнувши запоясник, загнав його Глафірі під лопатку... Глафіра відпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...

— Прости мене, Господи, що не задушила сатану! — Ноги її підломилися, і молодиця впала, заливши Караїмовича своєю кров’ю.

Гетьман все ще лежав розіп’ятий на ліжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом.