Рипнули двері, на порозі в клубах морозяної пари — Скидан.

— Хліб та сіль! — зняв шапку полковник.

— Просимо, просимо, — підхопилася Соломія. — Дякуємо, що в гості зайшли, пане полковнику. Сідайте в ряд, кажіть улад, щоб і Бог був рад! Та й повечеряйте з нами.

— Не відмовлюся. — Скидан стягнув з пліч задубілого кожуха, потер почервонілі ширококості руки. — Повечеряю, бо ще й не обідав!

Скидан сів до столу, аж лава затріщала під його вагою, поклав руки на стіл, запитав:

— Чого, люди добрі, невеселі?

— Журимося, пане полковнику, — озвалась Соломія. — А воно куди не кинь — всюди клин.

— А ви журбу з хати на мороз, та хай померзне там! — засміявся Скидан і взяв з рук Соломії миску з борщем.

— Звиніть, пане полковнику, борщ такий, що хоч голову мий, — бідкалась Соломія. — Та все ж гарячий. І хліб глевкий.

— Глевкий, та на зубах легкий, — відказав Скидан, вечеряючи. — Це ще не біда, а буде й гірше. Голод на Україну йде. Коли б з ляхами впоратись, панські комори б потрусили.

Скидан не встиг і повечеряти, як у вікно постукали.

— Пане полковнику! — почувся знадвору глухий простуджений голос. — Хутко, бо справа нагальна.

— Іду! — крикнув Скидан, натягаючи кожуха. — Знову якась приключка. — І до Олени з Романом повернувся: — Думаю вночі вилазку зробити. Спіймали одного ляшка, каже, буцімто Потоцький ночує по той бік Росі в Нетребах. Спробуємо до нього в гості завітати. Іду! Іду! — крикнув він, бо знадвору знову затарабанили, і вийшов, наостанку сказавши: — Гостри шаблюку, Романе!

Олена з Соломією заходилися біля печі миски мити, стиха гомоніли між собою, Роман сидів на лаві й бруском точив шаблю. Іноді прислухався до жіночих розмов.

— І скоро на світ благословиться? — питала Соломія.

— Н-не знаю... — Олена зашарілася, опустила голову. — По весні...

— Щаслива ти, — зітхнула Соломія. — А нам з Охрімом не поталанило. Не послав Господь діточок. А так хотілося... Без дітей якось і жити не личить. Мовби даром живеш. А вже ж так баглося! Проснусь, бувало, вночі, лежу, прислухаюся. В хаті темно. А мені мариться, що хтось по долівці босими ногами тупотить. І так щоночі. Я вже й до панотця ходила. Радить він хату освятити та в першу ніч м’якиною посипати на долівці. Ми й вчинили так, хату освятили і м’якиною посипали долівку. Лежу я вночі, прислухаюся... Чую, мовби рипнуло що... йде... Вранці повставали з Охрімом, дивимося, а воно дитячі ноженятка од порога до самого покутя ведуть. І Бог зна, куди воно ділося. Панотець каже, що то янгол ходив, а це, либонь, недобре. Душа чиясь мається по світу... Ох-ох...