— Та заходьте вже, молодята, до хати! — озивається з двору тітка Соломія. — Воріженьків хоч прогнали?

— Дали по зубах, тітко Соломіє!

— Дай, Боже, щоб завжди їм по зубах давали, — хреститься Соломія, висока худа жінка із зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч їй лише четвертий десяток пішов. — Щось мені вже й не віриться, що ми коли по-людському будемо жити в своєму краї.

— Вірте, тіточко, вірте!

— Вірю, — зітхає тітка, — та щось віра моя хитається. Скільки вже тої крові пролилося, а ми як були худобою в панів, так і зосталися. — Спохвачується: — Та чого ж ви стоїте посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посиніли.

В маленькій охайній світлиці тепло і затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку під образами ледь блимає лампадка.

— То ви роздягайтеся, грійтеся коло печі, — призапрошує господиня. — Хоч яке, а тепло в хаті. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хаті є. Хоч у руки зашпори не заходять.

Балакаючи, витягує з печі горщик, насипає в дерев’яну миску борщу, котрий густо парує («Жиру немає, пісний зовсім, ото й парує, як несамовитий!»), кладе по шматочку чорного хліба.

— Сідайте, молодята, сідайте, чим багаті, тим і раді. Борщ пісний, крупина за крупиною з дрючком ганяється, та все ж гарячий. Воно б коли засмачити було чим, то й добріший був би, а так...

Олена з Романом зі смаком вечеряють, а тітка Соломія сидить біля них, підперши долонею щоку, гірко журиться:

— Немає чого їсти... Зима йде, хоч зуби на полицю клади. Кажуть, по селах уже дубове листя з висівками змішують і печуть замість хліба. Ох ти, Боже, що нас взимку чекає...

— Ляхів витуримо, панські маєтки потрусимо, — озивається Роман. — Пани чимало хліба поховали.

— Господи, скільки тої крові вже пролилося! — хитає головою Соломія. — Ось і мій Охрім... На тому тижні й сховала, царство йому небесне. — Жінка журно помовчала, зітхнувши, звелася, в миснику, біля порога, взяла глиняну чашку, зачерпнула у відрі води, щось пошептала над нею й поставила на підвіконня. — Це для Охрімової душі, — пояснила, сідаючи на лаву. — Душа покійника з дев’яти днів по смерті й до сорока прилітає до хати воду пити. А напившись, спочиває на рушнику біля образів. Хоч як не бідно та голодно, а я вже й обіди робила. І триднини, й десятини, а це ще на сороковини треба. Та тільки не відаю, з чого той обід готувати, як жменька гречки в засіці зосталася, та й ту миші поточили. От і живи, надійся... — Помовчала. — А мо’, й поверне коли на краще. Не дарма ж скільки крові пролилося... От і Охрім мій... Тільки-но пронеслася чутка, що гетьман Павлюк з військом на Вкраїноньку йде, Охрім і почав людям казати: годі нам лиходія і шкуродера свого терпіти. Давайте витуримо пана з гайдуками втришия та й гайда до Павлюка. А пан наш, скажу вам, жаднюка був, з кого хочеш три шкури злупить. А як узяв Павлюк Чигирин, то пан Драбковський і давай межи людьми чутки розпускати, що, мов, павлюківці грабують усіх підряд. Ходить ото з гайдуками по хатах і страхає людей. Поки бунтарі та грабіжники не дійшли сюди, каже він, давайте мені своє майно на зберігання. Я його поховаю так, що й сам біс не знайде. А пройдуть павлюківці, тоді й поверну вам збіжжя. Ось так хотів лиходій обідрати людей! Мій Охрім і підняв люд на сполох. Похапали вони сокири та й напали на палац. Витягли пана Драбковського з гайдуками на сніг. Люди хотіли їх там і прикінчити, та Охрім заступився. Він у мене добрий був, живої тварі, бувало, не зобідить, не то що людину. Для чого ми, каже, будемо руки убивством поганити? Хіба ми розбійники з великої дороги? Ми заберемо в пана те добро, яке він нашою працею нажив, і годі. Люди й послухались, вигнали пана з містечка. Ще й провели його за браму. Їдь, кажуть, пане, та більше не вертайся до нас! Пан та гайдуки на коней сіли та по людях і бабахнули з пістолів!.. І зникли. Так і не стало мого Охріма. А все того, що добрий був занадто. Добрі довго не живуть.