— Не думаю, — озвався гетьман. — Вони знають, на що йдуть. — І, помовчавши, додав: — Дороги ти знаєш, то завтра поведеш передові хоругви до Мошен.

— Поведу, з радістю поведу доблесні війська вашої милості.

— Я доповім про твоє старання, Іляшку, його милості коронному гетьману. Річ Посполита вміє оцінити своїх вірних підніжків.

— Радий старатися, ваша милість, радий старатися, — кланявся Караїмович, а кланяючись, витягував з-за пазухи згорток. — Ось дарунок вашій милості. Універсал самозванця до мешканців Домонтова.

— Читай, Іляшку!

— Слухаю, ваша милість. — Караїмович поспішно розгорнув згорток, відкашлявся. — «Павло Михнович Бут з військом Запорозьким. Прохаємо вас, дорогі брати, вдень і вночі поспішати з гарматами в Мошни, куди сходиться усе військо. Прохаємо вас і наказуємо іменем війська під загрозою суворої кари, хай кожен із вас, хто називає себе товаришем нашим, негайно підніметься за віру християнську і золоті вольності наші, які ми кров’ю своєю заслужили. Скільки в наших містах спустошено церков, а в селах вирізано дітей та жінок! Піднімайтеся усі як один на бій, на захист землі своєї, вольностей своїх і народу свого! Потім доручаємо вас Божій милості. Дан в Мошнах 15 грудня 1637 року»[9].

— Гарно виспівує! — крізь зуби процідив Потоцький, і в його голосі вчувалася погано замаскована заздрість. — Просто Ціцерон!

— Хлопський, ваша милість! — поштиво вставив Караїмович.

Гетьман не звернув на нього уваги.

— І звідки у цих плебеїв такий хист до красного письменства?

Караїмович знизав плечима: такі тонкощі були не для його нутра.

— Мабуть, від диявола, вашмосць!

— Ну, гаразд, — безцеремонно махнув гетьман рукою, аби Караїмович вшивався геть. — Тепер я переконаний, що Павлюк і справді обрав Мошни для вирішального бою.

Увесь вечір Потоцький приймав гінців, котрі прибували з полків, віддавав розпорядження офіцерам, і вже перед сном, коли в напалених покоях було аж душно, а гетьман в м’якому халаті збирався залізти під ковдру, йому доповіли, що його знову хоче бачити Караїмович. Велів впустити, хоч і зморщився: по двічі на день не хотілося бачити цього служаку.

— Ваша милість, перепрошую, що вдруге вас турбую сьогодні, — ще з порога заспівав Караїмович, і Потоцький зловив у його голосі масну хтиву посмішку. — Я тут для вашої милості... хі-хі... молодичку одну знайшов, — розтягував тонкі губи в солодкій посмішці. — Тепленька, ваша милість... Стараюсь, щоб вашмосць почував себе як удома. Воно ж в дорозі воїну без жінки скрутненько. А молодичка в соку... І пестити вміє чоловіків... хе-хе...