— Ваша милість! — заверещав переляканий Караїмович. — Ви живі?

Захрипівши, Потоцький поволі звівся, розтираючи посиніле горло, і втупився в Караїмовича напівбожевільними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров’ю...

— Н-ну?! — нарешті отямився Потоцький. — Потішив? Вірну підібрав? Навіть скупатися її примусив, а вона мені трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби мені догодити?

— Простіть, ваша милість, простіть! — Караїмович бухнувся на коліна, благально руки простягав. — Перестарався, ваша милість, перестарався... Багнув догодити... Усолодити вашу милість хотів. А воно... Аби ж знаття, що так обернеться...

Не тямлячи себе від люті, Потоцький садонув Караїмовича ногою в лице, і Караїмович, упавши навзнак, не пручався і не боронився, а наче закляк... Потоцький гамселив його ногами по чім попало, щось дико викрикував.

«Хоч би помилував... хоч би шкури не здер, — мигцем носилися думки в голові Караїмовича. — Що мене б’ють — не звикати... Вмиюся. Аби на палю не посадив... Чортова молодиця! Як я її вмовляв. Золоті гори обіцяв... Щоб добровільно віддалася, усолодити ж його хотів... А вона за горло... О-о... Вся Україна така. Вирубати її, вогнем випалити, на палі пересадити! Всі вони вороги, вороги...»

...І на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замріяними посмішками, забувши про все на світі, відчуваючи лише тепло рук... Лише як надто часто і грімкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посміхалися. Самим аж ніяково ставало. Вогняний пал бушує, а їм одне кохання...

Вже вкотре жовніри штурмують Драбівку, та кожного разу, лишаючи трупи на полі, відкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрісно зітхне: щастить же ото чоловіку!

Вечоріє... Жовніри більше не витикаються з-за лісу.

— Побігали, і досить! — сміється Роман і легенько стискує Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою підвальною вуличкою простують до маленької хатини тітки Соломії, в якої знайшли собі тимчасовий притулок... Сніг приємно хрумтить під ногами.

— А де ми будемо жити по війні? — питається Олена.

— В тому краї, де найбільше волі! — вигукнув Роман. — Але десь над річкою. Може, над Россю, а може, над Дніпром, неодмінно над річкою. Щоб левада була з вербами.

— І калиною.

— І калиною, — згоджується Роман. — А ще сад посадимо. Який захочемо, такий і посадимо. І хату поставимо світлу, простору!

— Тільки б ляхів з України вигнати! Ох, міцно ж вони обсіли нашу землю — не віддереш!

— Виженемо! — впевнено кидає Роман. — Не тепер, то в четвер.