Вжик-вжик... співає брусок на лезі козацької шаблі. Вжик-вжик... Снують думки. Завтра-післязавтра з ляхами вирішальний бій. Коли б усе добре скінчилося... Збудували б вони хату з Оленою десь над річкою. Біля левади. Світлу, простору хату, і садок би посадили. Вжик-вжик... Пора вже думати про власне пристанище. По весні їх троє буде, ніяк без свого кутка не обійдешся... Вжик-вжик... Коли б з ляхами впоратись...

Тітка Соломія опускається навколішки перед образами, де тьмяно блимає лампадка, благально дивиться на суворі лики святих, молиться.

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь...

Вжик-вжик...

— Господи великий і милосердний, пошли побіду нашому люду горьованому над панами лихими, воріженьками лютими!

Вжик-вжик...

Вночі Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомітно вислизнули з містечка, спустилися крутим берегом до Росі і принишкли прислухаючись. Тихо. Потойбіч також ні звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снігу, що так і шугав з-під ніг, наче пилюга Роман ішов поруч із Скиданом. Тихо потріскувала крига, ноги провалювались у пухкому снігу, наче в порожнечу, й тоді здавалося, що там, під снігом, нема крижаного панцира і ти булькнеш на дно. Роман ішов і думав про Олену. На душі було легко і чисто. Олена спала, і він, збираючись, пошкодував будити її, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хіба він надовго? Вранці, як все скінчиться благополучно, він, замерзлий, але радісний, вбіжить у хату й поцілує Олену в м’які, теплі, ще сонні губи...

Роман ішов замерзлою Россю й посміхався.

Коли виходив з хати, то на мить затримався біля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала уві сні й посміхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами її губ, випростався і навшпиньках вийшов.

На порозі оглянувся...

Соломія озвалася з-за печі:

— Не оглядайся, не оглядайся! Йди і не озирайся. Прикмета є така: хто оглянеться, той не повернеться...

Таке вигадала тітка Соломія. Як це він не повернеться до своєї Оленки? До рідних карих очей? О ні! Ті очі світитимуть йому, як дві зорі, і де б він не був, ітиме на променисте сяйво її очей.

А яку вони хату збудують по весні! Простору, світлу хату-озію на осонні. Небезпремінно над річкою. Біля левади з вербами і калиною. Олена так любить калину. А потім у них народиться маленький хлопчик з голубими очима...

Роман спіткнувся...