Пострілу він не почув, лише спалах побачив та щось з силою вдарило у груди. Мав таке відчуття, ніби на всьому бігу нашпортнувся грудьми на щось тупе, але гаряче, і воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрізь...

Сніг чомусь загойдався під ногами, почервонів і зробився гарячим-гарячим... Марно він хапав його руками, аби остудити груди, сніг пік йому пальці.

— Оленко, де ти? — прошепотів Роман, падаючи в гарячий сніг, наче у полум’я... І на одну мить йому здалося... Ні, він виразно побачив, що вдосвіта повертається до своєї хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу світлицю... І цілує Олену в м’які теплі губи, ще сонні...

— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, шепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхоплює його за шию теплими м’якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..

— Я з війни... — каже Роман і провалюється в гарячий сніг...

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

— Пане гетьмане! Чимскоріш ідіть, бо Остряниця впав і лежить посеред вулиці!..

Павлюк вискочив з хати і побачив розпластане на снігу тіло. Та доки він добіг, Остряниця звівся і стояв, похнюпивши голову.

— Кінь на чотирьох, та й той спотикається, — вибачливо посміхнувся він до Павлюка. — Ху... Трюхикав вулицею, на сніг задивився, голова закрутилася, земля обертом пішла... У вічу аж чорно стало. Тьху ти!.. Завтра бій, а я на рівному падаю! От вояка!

Павлюк уважно подивився на змарніле лице Остряниці, на глибоко запалі щоки та очі, на сиві вуса, що безвільно опустилися, й похитав головою.

— Не годиться так, батьку! Ти коли востаннє їв?

— Та чого ти до мене причепився? — обурився Остряниця. — Ти сам он геть звівся.

«Кепська штука голодний обморок, — подумав Павлюк, хмурніючи. — Це вже не перший випадок, коли козаки від недоїдання з ніг валяться... А що ж нас по весні чекає?»

Йдучи вулицею, поспитав:

— Як з хлібом у нас?

Остряниця лише рукою махнув:

— Зерно тече, як вода! Кручусь, як муха в окропі, і там гаряче, і тут пече, а зерно все одно не втримаєш. Військо ж треба годувати, а манна з небес не сиплеться.

Павлюк зажурився. З хлібом скрутно. Того літа на Україні був неврожай, до осені люд ще сяк-так на городині протримався, а з настанням зими пішов по селах голод... Вже селяни дубове листя з висівками змішують та печуть зелені коржі. Трохи краще було з хлібом у повстанців. Павлюк мав незначний запас зерна, назбираний по панських маєтках. Для козаків його ще з горем навпіл і вистачило б... Та коли в Мошни з усіх усюд посунули селянські загони, військові засіки почали швидко спорожнятися. Люди приходили голодні, ледь на ногах тримаючись, доводилось їх сяк-так підхарчовувати, аби зовсім не злягли. І Павлюк уже не одну ніч качався без сну, гадаючи, як і чим прогодувати військо. На якийсь місяць ще вистачить, а тоді що? З ляхами воюй, та ще й з голодом. Нелегко доведеться, обидва вороги сильні... Поки що розіслав у всі міста й містечка, в панські маєтки й фільварки загони, аби витрушували хліб, але панство, втікаючи в Бар, палило хліб, гноїло його в льохах і ямах. На селян же надії ніякої, самі на висівках тримаються. А тут ще й зброї обмаль. От і крутись! Остряниця, відаючи військовим провіантом, щодень урізає норму, труситься над кожною зерниною, а хліб зникає...