Застелила чистим рушником підвіконня і чи не вперше в житті не відчувала втіхи. Витягла хліб, розломила, кладучи на рушник. Запах його трохи заспокоїв стару.

— Господи, відведи від нас лихо...

Виглянула у вікно й побачила зграйку дітей. Малі сиротливо тулилися одне до одного на снігу, злякано озиралися... Баба Векла шаснула в сіни, виглянула у двір:

— А чого це ви як неприкаяні гнетеся? — гукнула. — Заходьте, козаки, до хати, гостинця вам спекла.

Діти, боязко озираючись, зайшли в хату.

Збились у зграйку біля порога.

— Проходьте, проходьте до столу, — метушилася стара. — Ось я вас хлібцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.

— Бабусю, а де пан гетьман? — поспитала дівчинка.

— Та воює, дитино, воює.

— А ляхи до нас ідуть! — вигукнув хлопчик.

Стара як могла заспокоювала малечу:

— Їжте, їжте хлібець святий. Прийдуть ляхи та й підуть. А вам рости треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидще виростали та лицарями ставали, батьків своїх, родину свою захищали. Час нині такий, багато козаків треба Україні.

Зненацька над містом пронісся гул. Залунали постріли, і діти злякано збилися докупи. Забряжчали шибки...

— Ляхи йдуть! — вигукнув хлопчик і заплакав.

— Цить, дурненький, — сказала дівчинка. — Ось прийде пан гетьман і вижене ляхів.

Та вже почувся тупіт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори. Діти перезирнулися.

— Хто то?

— Їжте, їжте святий хлібець, — шепотіла стара, і руки її дрібно тремтіли. — Виростайте, дітки, козаки Україні ой як потрібні.

Заіржали коні... Тупіт уже заповнював місто.

— То баба Яга летить! — вигукнув хлопчик.