— Від того і тяжко, що свої... І Павлюка не виручили, і самі в халепу вскочили.

— Павлюку ваша допомога вже зайва! — скривив рот в посмішці Караїмович. — Потоцький вже скрутив йому крила.

— Виманили, людолови?

— Авжеж, виманили та й піддурили. З вами інакше й не можна. Не виманиш, не схопиш. Польний гетьман викликав його на переговори до себе... Ну і скрутили вашому ватагу руки білі... Ха-ха!.. Не сьогодні-завтра до Варшави відвезуть! Гадаю, що вдруге Павлюк не втече. А вас велено до Києва везти.

На сході вже сіріло.

Караїмович вийшов надвір, вдихнув на повні груди свіже морозяне повітря, потягнувся до хрускоту в суглобах і відчув себе, як ніколи, бадьорим.

— Ех, біс його бери, як хочеться жити! — вихопилося в нього. Солодко, як солодко жити, бодай і вислужуючись перед паном ляхом. А Кизиму й Павлюку вже не жити на білому світі. А він живе. Щасливий. Бадьорий. На повні груди п’є морозяне повітря. І щастить же! Боже, як йому щастить! Кого вже не відрядив на той світ, а сам на волі, чини хапає... На мить аж страшно стало. А що коли раптово все це скінчиться? Одного разу він трохи було не влип. Де там! Відкараскався від смерті. І знову інші гинуть, а він — живе! І пан польний гетьман ним задоволений. Ще б пак! За цю осінь Караїмович добряче для єгомосці постарався. Щоправда, в Нетребах трохи було не спіткнувся, передавши куті меду з тою триклятою молодицею, та, слава Богу, все скінчилося благополучно. Єгомосць хоч і потовк йому ногами ребра, і синців насадив, що й досі не щезають, та помилував... Бо цінить, бо вірнішого, ніж Караїмович, не знайдеш у всьому реєстрі. І тепер Караїмович не просто старшина. Він уже старший реєстру його королівської милості українських козаків! Можна вже й кирпу гнути. Старший — це вже півгетьмана. Не сьогодні-завтра булава опиниться в його руках. А якийсь рік тому він був звичайнісіньким собі реєстровцем у Переяславі. Не кожен здатний так високо стрибнути! Та ще за рік! Тепер він пополює за булавою, і тоді вся Україна опиниться в його руках!

Україна!.. Вічно бунтівна і вічно непокірна Україна, коли вже вдасться тебе назавжди придушити? Скільки тебе не приборкуй, не заливай кров’ю, скільки не страчуй у Варшаві твоїх гетьманів та отаманів, а ти все одно непокірна, піднімаєш повстання за повстанням! Невже немає такої сили, котра тебе навічно вгамує? Ось і Павлюка закували в кайдани, а що змінилося? Повстання й далі розгоряється... Але ж добре, що хоч Павлюка виманили, трохи легше на душі. Чи вірив Павлюк золотим обіцянкам Потоцького, коли йшов на переговори? Не ликом він шитий! Очевидно, хотів виграти час, допоки повстанці зберуться з новими силами. Коли його скрутили і закривавленого вели, він тоді запитав Караїмовича: