— Ото вже не думав, що й у ляхів небо голубе!..

— Кажуть, що небо всюди однакове, — озвався Павлюк.

— Однакове, та чуже. А на Україні, — Гордій замріяно посміхався і наче аж молодів у ту мить, — воно рідніше. І блакитніше...

— Правда твоя, брате! Над рідною землею і небо рідніше!

Вони стояли на високому помості, аж рудому від засохлої крові (чи не на цьому помості закипіла гаряча кров Івана Сулими?!), в оточенні ворожої юрми, що глухо гуділа й викрикувала злі погрози «українним схизматам». Але стратенники не звертали на те збіговисько щонайменшої уваги і тихо гомоніли між собою, і їхньої мови навіть барабани не могли заглушити. Обидва хоч і молоді, але вже срібновусі (за полонянську зиму вуса інеєм взялися), в білих сорочках, схудлі, змарнілі, катовані й мордовані, з слідами численних тортур на тілі, але спокійні, впевнені в своїй правоті, знаючи, за яку справу покладуть вони свої голови... То затихали, то знову гриміли барабани, а вони розмовляли між собою, ніби після довгої розлуки здибалися два приятелі і гомонять собі про те і се... Один світлоокий, задумливо-печальний, другий чорноокий, з добродушними іскорками в живих зіницях, котрі ніколи не гасли бодай і в найскрутніші хвилини життя... Не вгавають на майдані барабани...

А вони гомонять між собою.