— Потоцький не міг взяти Боровицю і прислав до Павлюка воєводу Кисіля, щоб розпочати переговори. Павлюк і погодився. Я прохала його не йти, заклинала — не послухався. Хотів виграти час, військо своє від загибелі врятувати... І пішов...

— І ляхи його схопили?

— Спершу ні... Бо козаки лишалися в Боровиці, а їх звідти нелегко було викурити. От Потоцький і каже Павлюку: хай козаки припинять опір, вийдуть з міста і приймуть клятву на вірність Посполитій. А за це їм і гетьману буде збережено життя і свободу. Павлюк повернувся в Боровицю з козаками радитись. Так і так, каже їм. Не злиняємо, коли умови Потоцького приймемо. Ляхи повірять нам і повернуться в Бар. А тим часом Остряниця запорожців приведе, за зиму зберемо великі сили і по весні розпочнемо наступ.

Не доказавши, Марина поринала в небуття і бачила там Павлюка.

— Ти живий, Павлусю?! — кидалась йому навстріч.

— Як бачиш, — він сумно усміхався й легенько обнімав її за плечі. — Хоч ляхи й зубами скреготіли, і «пся крев» горлали, а зачепити не посміли. Бояться, що потім козаки з міста не вийдуть. Поки що мене відпустили.

— Ти погодився припинити опір?

— Погодився, бо іншого викруту немає, — Павлюк розвів руками. — Боротися до загибелі ми завжди встигнемо. Ліпше буде зберегти наші сили. Аби врятувати повстання, я згодився. Лише вдаю, що скорився. Коли підпишу договір, Потоцький піде з України, а ми спішно будемо готувати нові сили. — Востаннє поцілував її. — Бережи себе, Маринко!

— Ти куди? — зойкнула Марина.

— За умовами договору я змушений буду вивести козаків у поле, де вони дадуть клятву Потоцькому.

Він пішов і більше не повернувся.

Кілька днів Марина ховалася на горищі. Не за себе боялася, за дитя під серцем. З горища бачила, як вишикували козаків під містом, як польські комісари зачитували їм умови капітуляції, а потім козаки пішли... А Павлюк не повертався. Його, Гордія Чурая та ще кількох старшин Потоцький велів схопити, в кайдани закувати і відвезти до Варшави. Так ціною свого життя зберіг Павлюк своїх козаків, а з ними і повстання. В Боровиці вже хазяйнували прибічники Караїмовича. Марина вночі вислизнула з містечка. Коли опинилася в полі — охопив відчай. Куди йти, куди подітися?.. Не відала, де батько і брат, лише згадала, що в Києві мешкала тітка Христя... І подалася в дорогу. Пробиралася глухими путівцями, замерзала в степах, не раз лише чудом від голодних вовків рятувалася...

— Ой, тіточко, я таке бачила, таке бачила... — стискувала руками голову, стогнала. — Доберуся до села, а воно дощенту спалене... Одні комини та бовдури стирчать. А люди... Боже мій, люди на деревах гойдаються...