— А в Полтаві яке небо? — питається Павлюк.

— О-о-о! — тільки й вигукнув Чурай. — В Полтаві небо що очі коханої...

Павлюк глянув на місто своєї загибелі. Все у Варшаві було високе, чорне і гостре: гостроверхі дахи магнатських палаців з кольоровими вікнами, незліченні вежі будинків, що тіснили один одного у вузьких вогких завулках Старого Міста і, не знаходячи місця на землі, витягувалися вгору, гострі шпилі костьолів, що скидалися на закам’янілі скелети якихось чудовиськ, ратуша і Свентоянський собор також намагалися проштрикнути небо гострими списами своєї верхотури... Глянув на майдан — чорні капелюхи ченців, що оточили поміст і ніяк не діждуться крові схизматів... Відвернувся... Не хотілося на них дивитися в останню мить свого життя.

— Нічого мені так зараз не хочеться, як на свою милу Полтаву глянути, — зітхнув Гордій світлою, тихою журбою. — Хоч одним оком. Хоч здалеку... Та ще якби скупатися у світлій Ворсклі, надіти чисту вишивану сорочку і посидіти на березі під зеленими вербами... Зозулю послухати чи горличку... Ех, гетьмане, ніколи ти не був у нашій Полтаві, а дарма! Благословенний рідний край! В мене хатина стоїть над самою Ворсклою і потопає у вишневому садку. А дружина яка в мене гарна! Горпина... Вона ж мене кожен день виглядає... А ще в мене дочка є, Марина. Ех, гетьмане, ніколи ти не чув, як моя дочка співає!Куди тим солов’ям!.. Не дівчина, а диво якесь золотоголосе!.. Сама й пісні складає... Хотів би я хоч одним оком глянути, якою виросте моя дочка!..