— Страшні часи надходять,— хрестилася тітка. — Ляхи що хочуть, те й чинять над безневинним людом. Кажуть, Потоцький в Ніжині всі вулиці кров’ю залив. На шляхах, що ведуть до Ніжина, шибениці поставив і повстанців вішав. А це ходять чутки, що до нас цей катюга йде.

Три дні Марина лежала без пам’яті, ледве виходила її тітка Христя. Звелась через тиждень, від вітру хиталася, на ногах не трималася. Тітка згребла у вузол ще дівоче своє вбрання і гайнула на ярмарок, аби якого харчу виміняти. Марина сиділа біля вікна, наче закам’яніла. Тітка довго не поверталася, десь по обіді Марина вийшла надвір. Рухалась, наче уві сні. Було тихо й тепло, мороз пересівся, вітер вгамувався. Вдихнувши свіжого повітря, Марина ледь не впала, сперлася на тин.

Бум!.. Бум!.. Бум!.. — почулося зненацька, й Марина злякано розплющила очі. На вулиці гуркотів барабан, і люди поспішно збігалися на його звуки. Марина й собі попростувала. Гурт оточив огласника, котрий щось кричав, розмахуючи руками. Марина підійшла ближче, напружила слух.

— Ей ви, міщани! — горлав рудий здоровило. — Під загрозою кари йдіть усі на гору Киселівку!

«Чого це я туди йтиму?» — подумала Марина.

— Йдіть на гору Киселівку! — не вгавав огласник. — Йдіть на гору Киселівку! Таке повеління єгомосці польного гетьмана Потоцького. На горі Киселівці будуть карати відомих бунтарів, прибічників самозваного гетьмана Павлюка, коваля Кизима і сина його... Йдіть на гору Киселівку!..

«Кизима і сина його», — повторила подумки Марина і відчула, як у неї підкошуються ноги, а перед очима запурхали чорні метелики... Хтось її підхопив під руки, хтось тер скроні снігом, доки вона не отямилася. А у вухах все ще лунало: «Кизима і сина його!»

Край вулиці стояв сліпий лірник з порожньою торбою через плече, за яку тримався посинілий від холоду і голоду хлопчик-поводир. Лірник дивився невидючими очима поперед себе, повільно крутив ручку ліри і під тужливі звуки тремтливим старечим голосом співав:

— Люди добрі, — прошепотіла Марина, — покажіть мені, де та проклята Киселівка?..

Голос сліпого лірника забринів раптом з негаданою силою:

Як дісталася до Киселівки, Марина не пам’ятає. Туди йшло багато киян, і з кожною вулицею їх більшало і більшало. Десь грімкотіли барабани, кричали огласники, носилися на конях гусари в чорних обладунках, а люд все плив і плив, сумний, зажурений... Натовп ніс Марину, вона майже не відчувала землі під ногами, а в її вухах все лунало й лунало: «Кизима і сина його...» І вона все ще не могла повірити, що то батько її і брат... Пливла в натовпі, а бачила рідне місто Черкаси... Свій двір, де ще дівчинкою зростала. Гула кузня, гоготів вогонь у горні... Бачила, як батько вихоплює з горна малинове залізо, кладе його на ковадло... Дзень-бом, дзень-бом... Іскри так і шугають навсібіч, наче зграйки золотих метеликів пурхають... Дзень-бом, дзень-бом...