— Будь здоров, брате! — Павлюк встиг його поцілувати, як загрімкотіли барабани, блиснула в повітрі гострим лезом сокира...

І Павлюк лишився на помості один.

«Гордій Чурай зробив усе, що міг, — думав він в останню мить. — Все, що встигла відпустити йому праведна його доля. І я встиг. І вдячний долі, що вона була чесною до мене, не дала мені розміняти життя на дріб’язок. Я приніс підневільному люду своєї батьківщини ковток волі. Один лише ковток волі. Не відаю, багато це чи мало, але, ковток п’янкої волі я дав. І викресав у серцях іскру, з якої колись спалахне велика пожежа, але роздмухає її вже хтось інший...»

Йому накинули на руки петлі, і перш ніж його розіп’яли над колодою, він встиг побачити Чигирин... І білий-білий сніг. І себе з Мариною серед того непорочного снігу.

«Прости мене, кохана, що не приніс тобі щастя. Але ти завжди зі мною, і я щасливий, що ти в мене була, є і будеш, і тебе навіть сокира ката не забере в мене...»

Над Свентоянським собором туркотіли голуби, кружляли над майданом, наче й собі хотіли зблизька подивитися на повстанського гетьмана України...

«Що таке, зрештою, смерть? Це просто журавель не повертається з вирію... Бо навічно лишається в польоті...»

Прощай, Україно!

Блиснула сокира, і голуби над майданом злякано злетіли вгору.