— Були б... — згодилась Оришка. — Я молитимусь за тебе, пане гетьмане. І за військо твоє. Аби тебе ні куля, ні шабля не взяла. Чарувати я вмію, мене ще бабуся навчили. Але я добра чарівниця, я нікому зла не бажаю.

— Я вірю тобі. — Помовчали, прислухаючись, як над Голтвою не вгавають солов’ї. — Так тьохкають, що можна й голову втратити, — прошепотів Остряниця і взяв її за руки. — Де ти з’явилася, чарівнице? Ти справді ніби чарами мене напоїла.

— Я пропаща...

— Не кажи так...

— Ні, ні, я пропаща. Мене всі бояться. І ніхто не відає, що зла не маю. — Помовчала, гірко зітхнувши. — Все одно або втоплять, або вб’ють мене... І хатину мою спалять.

— Але я тебе нікому не віддам!

Він пригорнув її.

— Ти плачеш? А ще чарівниця!

— Мені здається, що це сон... Всі мене бояться... груддя кидають в спину, і раптом... Один ти повірив... Але все одно не треба... То тебе солов’ї зачарували...

Вона легко звільнилась з його обіймів і пішла, похиливши голову. Остряниця наздогнав її.

— Орисю...

— Ні, ні... — відсахнулась вона. — То солов’ї тебе зачарували. Не вір їм, не слухай їх...

— Я проведу тебе.

Вона нічого не сказала, тільки нижче нахилила голову і швидко пішла вуличкою, де густо поросла дереза.

— Ось мої хороми, — спинилась біля маленької скособоченої хатини. — Йди собі в замок...

Він підійшов до неї, відчуваючи, як гупає власне серце.

— Не підходь!.. — кволо попрохала вона. — За-ачарую...

І притулилась до нього, здригаючись усім тілом...

...Коли вони спохопилися, в хатині було світло, наче хто сріблом долівку залив.